Читать «Київська Русь» онлайн - страница 126

Батиєва орда, значно обезкровлена на Русі, зазнавала великих втрат.

У 1242 р. Батий змушений був припинити похід на Захід і через Боснію, Сербію, Болгарію і Русь вивів свої поріділі війська в пониззя Волги (тут кочовики заснували свою державу — Золоту Орду). Приводом для цього послужила смерть головного монгольського хана Угедея, але причини були значно серйозніші: Батий не мав сил продовжувати похід і тримати в покорі завойовані країни.

Русь, країни Центральної Європи, відстоюючи свою незалежність, врятували Західну Європу, її культуру від розорення. У цьому їх величезна історична заслуга перед європейською цивілізацією.

Розділ 4

Соціально-економічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст.

Станово-класова структура давньоруського суспільства

Руська держава з центром у Києві відкрила новий — феодальний період в історії східних слов’ян та ряду інших народів Східної Європи. Вони поминули в своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві; на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX — X ст. Основними серед цих структур були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.

Писемні джерела засвідчують відносно розвинену для цього часу соціальну стратифікацію панівного стану на Русі. Русько-візантійські договори поряд з великим київським князем називають світлих і великих князів, які “под Олгом суще”, а також бояр. Немає сумніву в тому, що світлі князі (“всякое княжье”) і бояри — це місцеві племінні князі і вожді, які згодом були підкорені київськими князями. У кінці X ст. на зміну племінним володарям прийшли князі-намісники, найближчі родичі (сини і племінники) великих київських князів. Помітне місце в соціальній структурі давньоруського суспільства X ст. ще до прийняття християнства посідали “старці”. У літописних розповідях про діяння Володимира Святославича вони згадуються поряд з боярами — в ролі радників. Згідно з висновками В.В. Мавродіна, І.Я. Фроянова, Х. Ловмянського та інших істориків, “старці” — це племінна знать, що виконувала судово-адміністративні функції.

Писемні джерела згадують в кінці X — першій половині XI ст. і такі категорії населення, як “стара чадь” і “кращі мужі”. Генетично вони зв’язані з родоплемінною верхівкою, інтегрованою в панівний стан ранньофеодального суспільства Русі X — XI ст.

В міру поглиблення процесів феодалізації на Русі ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу.

На її вершині в X — XIII ст. знаходились князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Главою держави був великий київський князь. У столицях земель-князівств — Чернігові, Переяславі, Галичі, Володимирі-Волинському, Новгороді, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі та інших — сиділи удільні князі. Кожна давньоруська земля поділялася на окремі волості, якими також правили князі.