Читать «Київська Русь» онлайн - страница 125

Літописні свідчення підтверджуються археологічними даними. У Володимирі біля давніх церков виявлені людські скелети з розрубаними кістками, з черепами, пробитими великими цвяхами. Майже повсюди при розкопках Володимира простежувався потужний шар вугілля і попелу, що датуються серединою XIII ст.

До другого столичного міста — Галича ординці підійшли об’єднаними силами і взяли його штурмом після триденної облоги. Розкопки показали, що частина галицьких городян, які заховалися в Успенському соборі, загинула під час зруйнування ворогом цього храму. Після розгрому Галич збезлюднів — столицю було перенесено до Холма.

Нема потреби говорити про всі південноруські центри, що загинули в роки навали. І без того видно, як завойовники розорили одну з найбільш розвинутих частин Русі. Ні, вони не змогли знищити тут все населення, як це стверджували представники школи Погодіна, але значно затримали економічний і культурний розвиток Південної Русі. Ніякого “общинного ладу”, як намагалися показати деякі історики, ординці не принесли і не могли принести. Б.Д. Греков з цього приводу зазначав: ординці ніде не міняли суспільного ладу завойованих земель та й навряд чи в силах були це зробити. Устрій залишався таким самим, але розвиток його було загальмовано. На цю обставину вказував свого часу М.І. Костомаров: “Русь, паралізована навалою і рабством, із своїм удільним укладом, продовжувала близько століття рух на колишній лад, не маючи ні сил перемінити цей лад, ні звільнитись від цього кошмару”. Про те, як страшно виглядали сплюндровані ворогом землі, писав сучасник навали Батия архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, який згодом став володимиро-суздальським єпископом: “Кровь отець и братия нашея, акы вода многа, землю напои ... мьножайша же братия и чада наша в плен ведени быша; села наши лядиною простота ...богатство наше онем в корысть бысть; труд наш поганин наследоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть”.

Навала монголів і поневолення Русі — один із найтяжчих періодів її історії. Похід Батия був лише однією з ланок у довгому ланцюгу нападів, що продовжувалися всю другу половину XIII ст. і в наступні століття. Особливо страждали землі Південної Русі, що знаходились неподалік од місць розташування ворожих кочів’їв. Постійна небезпека, вбивства і захоплення людей у полон змушували населення Київщини і Переяславщини втікати у безпечніші райони — Полісся, землі Північно-Східної Русі, Галичину. У літописній статті 1259 р., яка розповідає про те, що в Галицьке князівство “бѣжаху ис татаръ, сѣдѣлници, и лучници, и тулници, и кузницѣ желѣзу и мѣди и серебру”, серед інших народів названі і руські “и Русь”.

Навряд чи може бути сумнів у тому, що під висловом “ис татаръ” треба розуміти розорені і поневолені завойовниками південноруські землі.

У 1241 р. кочовики вийшли на західні рубежі Русі і вторглися на територію Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії, Трансильванії. Як і на Русі, народи цих країн відстоювали свою незалежність.