Читать «Київська Русь» онлайн - страница 106

Відновлення політичної єдності Південної Русі від Карпат і Дунаю до Дніпра було важливою подією її державного життя, хоча це і не уявлялося Роману кінцевою метою його широкої політичної програми. Після вигнання з Києва Рюрика Ростиславича й постригу його в монастир Роман, як випливає з літопису В.М. Татищева, направив руським князям послів з пропозицією прибути до Києва для обговорення нового порядку обрання великих київських князів. Згідно з програмою Романа, в обранні київського князя, який, як і раніше, залишався старшим у Русі, повинні були брати участь князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький та рязанський. Великий князь був зобов’язаний підтримувати спокій та порядок у країні, а також очолювати боротьбу з зовнішніми ворогами.

Можна зробити висновок з наведеного В.М.Татищевим повідомлення, в основі якого, можливо, лежить давньоруське джерело, що Русь початку XIII ст. бачилась Роману Мстиславичу у вигляді федерації шести найбільших князівств на чолі з Києвом. Його задумам не судилося збутись. Удільні князі не хотіли прийняти такого статуту, а Всеволод Юрійович, посилаючись на неможливість “преступать обычая древнего”, відповів відмовою. Невідомо, чи мав Роман намір наполягати на своєму проекті. Він загинув у 1205 р. під Завихостом під час військового походу на Польщу.

Як волинський, потім галицький і фактично київський князь Роман Мстиславич в умовах бурхливого дроблення Русі на невеликі князівства став одним із небагатьох політичних діячів кінця XII — початку XIII ст., який знаходився на рівні тих загальнодержавних завдань, що їх усвідомлювали сили, які відстоювали загальноруську єдність.

Шість найбільших князівств Русі, за пропозицією галицько-волинського князя, не повинні були в майбутньому дробитися на уділи, “чтобы Русская земля в силе не умалялась”. Переможні походи проти зовнішніх ворогів Русі, в тому числі й половців, забезпечили Роману високий авторитет як в межах країни, де його називали “самодержавцем всея Руси”, так і на міжнародній арені. В Галичі знаходить політичний притулок візантійський імператор Олексій Ангел (його вигнав з країни у 1202 р. племінник Олексій Ісакович), а в 1204 р. папа римський Інокентій III пропонує Роману Мстиславичу королівську корону.

Політичні тенденції до відновлення колишньої єдності Русі, що так виразно виявилися на південному заході в діяльності Романа, були притаманними і княжінню Всеволода Велике Гніздо на північному сході країни. Вони проявлялись у всьому: в постійному звертанні володимиро-суздальських зодчих, художників, письменників до київської культурної спадщини, в народних сказаннях та билинах, де оспівуються руські богатирі. На початку XIII ст. почуття національної самосвідомості охоплювало дедалі ширші верстви руського народу, що свідчило про незворотність об’єднавчих процесів, остаточна перемога яких, проте, прийде пізніше. Тепер, особливо після смерті Всеволода Велике Гніздо, яка наступила в 1212 р., у Північно-Східній Русі тимчасово взяли гору відцентрові тенденції. Могутнє й велике Володимиро-Суздальське князівство роздробилося на уділи між синами Всеволода.