Читать «Спокута» онлайн - страница 58

– Для мене? – хмикнув Сергій. – Це вже стає цікавим. Для мене, а не для нас.

– Не будь колючим, як їжак, а то голки замість волосся виростуть.

– Нехай ростуть – буде чим захищатися, – посміхнувся Сергій, випростав стомлену спину, потягнувся. – Так ти будеш частувати мене тортом чи так і будемо шпильки один одному пускати?

– Ходімо, мій любий, на кухню. Я й каву приготувала.

– О! Це вже маленьке родинне свято. З якого приводу? – Сергій чмокнув матір у щоку.

– Іди вже, – Катря глянула на сина з любов’ю та дала йому легенького щигля.

Вона любила його понад усе на світі, і, спостерігаючи, як він апетитно жує шматочки торта, не вірила словам Олександра. Не міг же він, її надія, сенс її життя, використовувати ту гидоту?

– Смачно, дуже смачно, – запиваючи торт кавою, сказав Сергій. – Одружуся лише тоді, коли знайду дівчину, що вміє так готувати, як ти, мамо. А іспитом буде випічка торта «Наполеон».

– А якщо не знайдеш такої, то що робитимеш?

– Доведеться жити з тобою, тобто… з вами.

– Сину, у мене є до тебе одне питання, але я хочу почути правдиву відповідь.

Катерина дуже уважно стежила за реакцією сина, їй здалося, що він на мить завмер в очікуванні й навіть трохи зблід. Можливо, це їй лише здалося…

– Я слухаю, – сказав Сергій, допивши каву.

– Спочатку пообіцяй, що будеш зі мною відвертим, – попрохала вона.

Він не відвів погляду, не сховав його, а дивився на неї відкрито й простодушно.

– Мамусю, ми ж не в дитсадку…

– Пообіцяй, синку.

– Добре. Обіцяю говорити правду й лише правду!

– Ти коли-небудь вживав наркотики?

– Що-о-о?! Я? Ти що, мамо?! Дивись на руки, – він показав свої руки по лікті.

– І навіть ніколи не пробував?

– Я з глузду ще не з’їхав.

– Чесно?

– Чесніше не буває. Я схожий на наркомана?

– Добре. Я вірю тобі, – у Катерини трохи відлягло від серця. – Тоді скажи мені, що лежить у твоєму столі у верхній шухляді.

– Різний непотріб, папери, щоденник, тощо. А що?

– Ти можеш зараз відчинити стола й показати, що там є?

– Ходімо, – не вагаючись, відповів Сергій і швидко пішов до своєї кімнати. – Ось! Дивися!

Катерина переклала папери, але там не було ніяких пакетиків з білим порошком.

– Добре, – вона засунула шухляду. – Зараз тут нічого недозволеного немає…

– З того часу, як у нашій квартирі з’явився страж порядку, усі речі поділилися на дозволені й недозволені? Мамо, ти вже розмовляєш як він!

– Кілька днів тому тут лежали наркотики, – не зважаючи на різкуватий тон сина, сказала Катерина.

– Маячня!

– Тут, – указала пальцем на стіл, – були наркотики.

– Тут, – Сергій, копіюючи матір, вказав пальцем, – не було наркотиків. А якщо й були, то їх міг підкинути лише дядя міліціонер, що живе в нас. Їх цьому добре навчають.

– Сину, давай не сперечатися і не сваритися. Я знаю, що там лежали якісь пакетики з білим порошком.

– Мамо, ти їх сама бачила? – уже спокійно запитав Сергій.

І тут Катря постала перед вибором. Треба було або збрехати, захищаючи Олександра, або сказати правду, як завжди робила й навчала цього сина.

– Я? Ні, – тихо мовила вона.

– Виходить, що в мене міліція зробила обшук? Навіть без ордера на це і в мою відсутність? – прозвучало з іронією.