Читать «Спокута» онлайн - страница 50

– Так буденно? – Лариса відкопилила невдоволено нижню губу. – У мене є інша пропозиція.

– Яка?

– Давай підемо в якийсь ресторан, посидимо, очима постріляємо. Можливо, когось і підстрелимо, – Лариса хитро примружила очі. – У цей день чоловіки-одинаки обов’язково підуть кудись вештатися.

– Звідки ти все знаєш про чоловіків?

– «Опыт – сын ошибок трудных!» – Лариса піднесла догори великого пальця, і подруги розсміялися. – Ну так що? Йдемо стріляти здобич?

– Я не хочу нікуди йти, тим більше витріщати очі на чоловіків.

– Я так і знала! – цього разу Лариса нижню губу туго підтиснула. – Ну, не будемо полювати, лише посидимо удвох, поговоримо про наше, жіноче, і все.

– Не хочеться щось.

– Ну, хоч заради мене, – попрохала, заглядаючи Катрі у вічі.

– Може, ти сама сходиш? – опиралася та.

– Тобі грошей шкода? Так я заплачу за обох.

– Не в цьому річ.

– Скажи мені, будь ласка, коли останній раз була в ресторані? Ти хоч пам’ятаєш?

– Рік, ні, два роки тому.

– Ось бачиш! Бачиш! А іноді потрібно влаштовувати собі маленьке свято.

– Мені і вдома добре. Можна, наприклад, зайти посидіти в кафе…

– Поїсти морозиво і з’їсти банан, – продовжила Лариса. – Ти ж не дитина, Катрю. Не хочеш на когось дивитися, то хоч себе людям покажи.

– Я на роботі себе показую, – посміхнулася та. – Щодня.

– Усе! Заперечення не приймаються! – встала з-за столу Лариса. – Якщо ти мене як подругу хоч трішки поважаєш, то підеш зі мною, а якщо ні…

– Добре, – зітхнула жінка, – піду. Aлe запам’ятай: довго я там засиджуватися не буду.

– Я тебе обожнюю! – Лариса задоволено посміхнулася та гучно чмокнула її у щоку. – Значить домовилися.

– Домовились.

* * *

Катерина з Ларисою пройшлися залою ресторану. Які ж вони були різні! Катря – чорнява, з гордо закинутою головою, статна й тендітна водночас, із витонченою шиєю, без макіяжу, у чорній блискучій, ніжно облягаючій стан сукні до колін та чорних туфельках на тоненьких високих підборах, і подруга, що зростом ледь сягала її плечей, з ніби втягнутою в плечі головою, з вибіленим та сухим волоссям, густо вкритим лаком, широкою блузкою, що повинна була замаскувати її безладну фігуру, схожу на розсмикану копицю, та густо розмальованим обличчям. Подруги сіли за столик, на який їм вказав офіціант, Лариса замовила пляшку французького вина.

– Вино, мабуть, дуже дороге? – майже пошепки запитала Катерина.

– Не з дешевих, – погодилася подруга, – Та чи ми не варті його? Себе треба любити й іноді балувати.

– Це вже не баловство, а розкіш.

– А хіба погано жити розкішно?

– Мабуть, гарно, але мені це не світить.

– Якщо будеш мати такий настрій, то дійсно ніколи не будеш жити красиво.

– Ваше замовлення, – офіціант поставив на стіл два бокали з точеними ніжками та красиву пляшку з вином.

– Ну що? Почнімо? – посміхнулася Лариса, показавши свої міцні, але рідкуваті зуби.

– Мені трішки.

Лише завдяки подрузі Катерина спробувала вже різні дорогі вина. Вона, щоправда, не навчилася відрізняти їх марки й не могла визначити роки витримки, але гарне вино від поганого відрізнити вже могла. На її погляд, добре вино мало дуже приємний аромат, що ніс у собі й запах стиглого винограду, і свіжого меду, і запашних квітів. А ще воно повинно бути солодкувато-кислим, щоб ці два смаки добре поєднувалися, доповнюючи один одного. Катерина відчула запах вина й залишилася задоволеною. Вона зробила маленький ковточок і на мить затримала в роті приємний напій.