Читать «Спокута» онлайн - страница 49

– Я ж не лише жила там, а й зустрічалася з людьми, збирала матеріал для своєї докторської.

– Краще б у Туреччину змоталася.

– Колись поїду і туди. Устигну.

– Навіщо відкладати на потім те, що можна зробити зараз?

– Ага, залишилося на останні гроші злітати в Туреччину, щоби покласти зуби на полицю!

– Ой, не прибіднюйся, Катрю. Батьки ж мали якісь збереження на похорони?

– Мали. Ну то й що? У мене син росте, а в нього немає свого житла. Ожениться і що тоді? Хотілося б, щоб він мав свій куток. А за мою зарплатню квартиру не скоро купиш.

– Ти ж підробляєш викладачем в інституті?

– Звичайно. А що ж робити?

– І син у тебе працює, – продовжила Лариса.

– Сергій працює і ще десь підробляє. Усе складаємо копійку до копійки, щоб колись придбати йому житло.

– Зараз нерухомість падає в ціні, то треба поспішати.

– Таких коштів у нас поки що, – Катерина знизала плечима, – немає.

– Слушну годину можете втратити. А скільки, якщо не секрет, вже в торбинку відклали? – ніби між іншим запитала Лариса.

– Як кіт наплакав. У мене відкладено дві тисячі доларів та щось у Сергійка є. А я ще й кредит за машину сплачую.

– Та-а-к, не густо.

– І на лиху годину банки кредити не дають зараз.

– А після батьків два, здається ти говорила, будинки залишилися?

– Їх то два, але стоять вони на одному подвір’ї, – сказала Катря, і знову в неї болем защеміло серце.

– Будеш їх продавати?

– Так, – видихнула після паузи.

Їй було боляче не те що говорити, а й думати про продаж будинків. Вона розуміла, що без хазяїв і догляду вони зруйнуються, їх розтягнуть сусіди по цеглині, розкрадуть усе, що можна, а охайні садок та город швидко заростуть бур’янами. Але… це було єдине місце, де лишилося її дитинство, її минуле, де все нагадувало про рідних людей. Треба було приймати якесь рішення, і Катерина після довгих роздумів і вагань вирішила продати батьківське обійстя. «Буде від цього дві корисні речі, – думала вона. – Будинками будуть користуватися інші люди, і вони не зникнуть. По-друге, дуже потрібні гроші».

– Вони добрі? Скільки будуть коштувати зараз? – Лариса примружила свої й так вузькі очі.

– Думаю, що дуже дешево.

– Але ж їх два!

– Ну то й що? Це ж село, не місто. А хто там залишається жити, коли нема де працювати?

– Скільки, хоча б приблизно, вони можуть коштувати? – чомусь так настирливо, аж Катрі стало неприємно, добивалася Лариса.

– Не знаю.

– Хоча б «від» і «до».

– Можливо, тисяч десять-п’ятнадцять і вдасться виручити.

– Доларів?

– Звичайно ж. Але все одно не вистачить на квартиру.

– Не так вже й мало!

– Хіба це гроші? Для мене батьківське подвір’я – безцінне.

– Спустися на землю, Катрю, і будь матеріалісткою. Усе на цій землі можна оцінити й перевести в грошовий еквівалент.

– Не все, – не погодилася Катерина.

– Давай не будемо сперечатися, бо все одно не дійдемо згоди в цьому питанні, – посміхнулася Лариса. – Ти краще скажи, що будеш робити двадцять третього лютого.

– А що буде в цей день?

– Свято чоловіків. Забула чи що?

– А! – махнула рукою Катря. – Ти про це. Нічого не буду робити. Спечу торт і привітаю сина.