Читать «Корида» онлайн - страница 63

Навколо хати лиш поля, поля.

— А тітка давно з вами не живе, мамо?

— Та вже з рік. Як новий житловий масив збудували, так вона й пішла. Це он там, — показала рукою. — Дуже гарний масив. А я тут зосталася. Комусь же все одно тут треба жити. А я люблю тут, де все життя пройшло… Треба не забути сьогодні на двадцять четверту дільницю дощ пустити, — поглянула на годинника. — А восьма вже два дні не кварцьована стоїть. Все руки не доходять.

Раптом на даху гідроселектора загорілася червона сигнальна лампа. А залізний голос промовив:

— На гречку треба дощу! На гречку треба дощу!

— Це індикатор знову поламався, — зойкнула мати. — Я ж її вчора поливала, кляту гречку. Чекай, сину, я зараз, — побігла за хату.

Чапол дивився на білий вишневий цвіт, дивився на кострубаті, колючі стовбури старих акацій, на оранжеву пляму свого космічного трансангуляра, котрого вчора залишив в гущавині садка. Мати повернулася дуже швидко.

— Таки правда, — сказала, знімаючи ремені заплічного гравітоангуляра. — Повипивала гречка всю воду. Треба дощу, — підійшла до важких дверей гідроселектора, прочинила їх і там ігде щось казала сама до себе, клацаючи тумблерами.

Повернулась до сина, сіла поруч.

— Ти й справді побудеш, доки акації зацвітуть?

— Я зараз такий, що й взагалі б нікуди звідси не летів.

— Справді? — але мати знала, що син уже ніколи не зостанеться з нею назавжди.

— Справді.

Довго обоє сиділи тихо, думаючи кожен про своє.

— Ось ми закінчимо синтез сто сорок другого зоряного, — тихо сказав Чапол і замовк, потім по довгій паузі мовив: — Одну з планет метакаскаду я назву Планетою Білих Акацій… Чуєте, мамо? Ще кілька років, і я заберу вас до себе. Нам буде добре на Планеті Білих Акацій, — спробував усміхнутись.

— А я ще й не захочу до тебе, — тихо мовила мати.

— Чому, мамо?

— А хто ж линву триматиме, синку?

НЕ БІЙСЯ ВЛАСНОЇ ТІНІ

Оповідання

“Тату, я просто хотів тебе розсмішити… Але зараз що вдієш… Павук уже мертвий, я ж йому не повставляю ніжки, які відірвав, а ти чомусь не розсмішений… Чому, тату?”

Вечір і ніч прийшли непомітно, як завжди. Просто Анатолій відчув: злипаються очі, а голова стала важкою. Підвівся з-за столу, вимкнув екран бібліоскопа, запам’ятавши, що зупинився на сто двадцять восьмій сторінці. Скоро іспит. І, якщо все буде гаразд, незабаром він, Анатолій, стане штатним диспетчером Центру транспортного забезпечення. Йому подобалась ця робота — напружена й складна, хоч і така непримітна зовні. Бути володарем усього транспорту величезного міста — це, звичайно, тішить, зате ж і відповідальність неабияка.

— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через дві хвилини і тридцять вісім секунд! — пролунав безбарвний голос автомата “Поліморфа” з-під купола зали.

Анатолій відразу спрямував погляд на екран одинадцятої магістралі, проте не помітив там нічого загрозливого, якусь мить напружено вдивлявся, пригадуючи все, чого його вчили, але, так і не зрозумівши, в чому ж полягає небезпека, перевів погляд на Антуана Вікторовича, свого вчителя, старшого товариша, чергового диспетчера Центру.