Читать «Корида» онлайн - страница 61
Олександр Костянтинович Тесленко
— Ціп-ціп-ціп… — чулося знадвору.
Потім Чапол бачив крізь вікно, що мати щось каже, нахилившись до кози.
А на екрані інформатора з’явився хлопчик, котрого кіт називав Чебриком.
— Кацію, я давно хотів тобі сказати… — раптом зашепотів схвильовано Чебрик. — Ти, може, й не повіриш… але я… я вмію літати. Чуєш?
— Чую, — мовив кіт і загадково всміхнувся.
— Ти не віриш мені, Кацію. Я так і знав, що ніхто не повірить. Батько подумав, що я без дозволу дістав антигравітон нової конструкції. Всі думають, що чудес не бував.
— А їх і справді не буває, Чебрику, — мовив кіт.
— Але ж я літаю, Кацію! Літаю! Хочеш, покажу?
— Зараз не треба. Зараз сонце, спека і в небі не повернешся, — кіт підняв погляд і дивився на триангуляри високо в небі, на хмарки дрібних антигравітонів. — Ми з тобою політаємо десь під вечір.
— Ти сказав — політаємо? — скрикнув Чебрик, — Ти теж можеш літати?
— Можу. І мій дід з прадідам уміли.
Мати повернулася до хати. Поставила на стіл банку свіжого молока.
— То розкажи мені, синку, про себе, про свою роботу. Бо вчора серед ночі прилетів, а завтра, може, й полетиш. І не побалакаємо.
— Я побуду тиждень, мамо.
— Ти завжди так кажеш, — похитала головою. — Щоб загодя мене не засмучувати.
А на екрані схвильований Чебрик злякано шепотів:
— А ти не знаєш, як це нам вдається… літати? Мене мучить, що це вміння може так же несподівано зникнути, як і прийшло.
— А мене це не мучить, — усміхнувся Кацій. — Треба частіше літати, тоді приходить пеьність.
— То розкажи мені, синку, як ти там. Де ви живете?
— Де живемо? — перепитав. — Поки що в самохідних поліорбітальних. А як почнемо синтез метакаскаду, тоді перейдемо в житлові комплекси на одній з планет, мабуть, на Інкані… Використовуємо для метакаскадного синтезу малі планети, астероїди…
— Далеко ти від мене, синку.
— Далеко, мамо. Чотириста мільйонів кілометрів від Сонця.
— Це ж у вас там холодно, сину?
— Зараз холодно, але потім будуть у нас штучні сонця, мамо. Все у нас буде.
На екрані Чебрик допитувався в Кація:
— Чому тебе не дивує, що вмієш літати? Чому?
— Тебе ж не дивує, що вмієш ходити?
— Але ж ти сам знаєш, що ми ходимо за рахунок ритмічного, регульованого корою мозку скорочення актино-міозинового комплексу з участю фактора Марша та іонів Са++ при…
— Облиш, — перебив його кіт. — Я це знав раніше від тебе. Це все слова. Я тобі можу сказати, що кожна жива істота генерує квазірезистивне поле, взаємодія якого з полем первинного синтезу дає вектор сили, спрямований від квазіполюса ендоінтерференції до квазіполюса екзоінтерференції.
— Кацію! — вражено скрикнув Чебрик. — Чи сказав просто так, чи справді знаєш про все це?
— Я нічого не кажу просто так. Ще мій прадід написав про це в книжці. Але до чого тут квазірезистивне? Просто смієш літати, і все.
— Що ти, Кацію! Мені зразу стало все зрозуміло, і я заспокоївся.
Кіт тихо засміявся:
— Всьому даємо назви. Ніби це так важливо.
— Одружитися ще не надумав? — сумно всміхнулася мати.
— Ще не час… Ось кінчимо синтез сто сорок другого зоряного… Тоді й думатиму… І вас тоді, мамо, заберу до себе.