Читать «Корида» онлайн - страница 64

— Не розумію… — голосно мовив Антуан, зустрівшись поглядом з Анатолієм. — Я нічого не розумію, на жаль.

— Я теж, — винувато усміхнувся Анатолій і відразу ж розгнівався на себе за цю усмішку, винувату усмішку учня, котрий дуже хоче бути розумнішим за свого вчителя, але не може навіть тоді, коли вони з учителем перебувають в однаковому становищі.

— Може, йдеться про двадцять сьомий ваговоз? — Анатолій показав стрілочкою світлової указки на екрані. — Може, йому треба зменшити швидкість?

— Або збільшити, — усміхнувся Антуан.

— Або збільшити… — повторив Анатолій. — Але щось, мабуть, треба робити…

— Думаю, що робити нічого не треба.

— А якщо?..

Антуан втомлено похитав головою.

— Знаєш, хлопче, ти вже скоро закінчуєш свою практику і, можливо, настав час дещо сказати тобі поза розумними і однозначними рядками підручника… Мені здається, що ти поважаєш мене і зможеш мені щиро повірити… Чи не так?

— Безумовно, Антуане Вікторовичу. — Анатолій відчув, як мурашки пробігли в нього по спині, він чекав, що вчитель зараз скаже щось надзвичайно важливе, якусь таємницю, одкровення, яке змінить все його, Анатолія, життя, освітлить розумінням якихось вищих істин.

— Усе, що ти читаєш, дуже важливе. Воно знадобиться тобі… Все знадобиться, але… Навіть не знаю, як сказати, аби ти зрозумів мене правильно… Життя якось так цікаво влаштовано, що…

— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через одну хвилину і п’ятдесят дев’ять секунд, — промовив “Поліморф”.

— Життя якось так влаштовано, що дуже важко іноді буває збагнути, що в ньому просто, а що складно… — Антуан стримано розсміявся, відкинувшись у глибокому кріслі і якусь мить сидячи з заплющеними очима.

— Антуане Вікторовичу, але що ми будемо робити? — запитав Анатолій дуже стримано, боячись мовити прямо: “Мені страшно! Що треба робити?”

— Не хвилюйся. Якби я знав, що робити, то вже давно б… Але я певен, що все буде гаразд.

— Ви певні?

— Так. Але не можу тобі пояснити, на чому моя впевненість грунтується. — Антуан знову стримано розсміявся, — На жаль. Я дуже хотів би поділитися з тобою власним досвідом, адже я твій учитель, однак… Є на світі речі, котрі не можна увібгати ні в яку формулу, ні в які слова… Ти мене розумієш?

— Хочу зрозуміти…

— Але не можеш?

— На жаль… Я зараз думаю про можливість аварії… Аптуан, відчувши у цих словах прихований докір, спохмурнів:

— У тебе це вперше на чергуванні така ситуація? — запитав.

— Уперше, — тихо мовив Анатолій.

— Тобі поталанило… Я навіть дивуюсь… Власне, тобі дуже не поталанило, хлопче. Принаймні думаю, що те, що я хотів тобі сказати, ще буде передчасним.

— Ні. Скажіть, Антуане Вікторовичу. Я все зрозумію… Я повинен усе зрозуміти…

— Ти гадаєш? Добре… — мовив Антуан і чомусь усміхнувся якось дитинно. — Тож я казав, що в житті доволі часто трапляється так…

— Двадцять сьомий ваговоз входить у зону аварійності! — пролунав голос з-під купола.

— Ви чуєте, двадцять сьомий ваговоз! — вигукнув Анатолій, і очі його заіскрилися енергією наївного торжества й самоповаги. — Я ж казав, що справа в двадцять сьомому ваговозі. Ви пам’ятаєте?