Читать «Книга імен» онлайн - страница 73

На мить у неї пробудилася надія. Іще, Гатче. Стріляй! Тільки цього разу — у серце!

Але той чоловік рухався надзвичайно швидко, хоч на правому плечі в нього виступила пляма крові.

— Ні! — вигукнула Мередіт, коли він чотири рази вистрелив у розпростерте тіло Гатча. — Боже мій, ні!

— Стейсі! — гарикнув чоловік.

Почувши доччине ім'я з вуст убивці, Мередіт захолонула. Вона й помислити не могла про такий кошмар.

— Облиште її!

— Стули пельку! Чуєш? — Він прицілився їй у голову. — Стейсі, якщо ти не вийдеш до мене, як слухняна дівчинка, — а ти ж у нас слухняна дівчинка? — твоя матуся помре, як помер твій охоронець.

— Не слухай його, Стейсі! — крикнула Мередіт.

Вітер розносив дим і розжарений попіл з охопленої вогнем крамниці. Чоловік відкашлявся й навів пістолет нижче, прямо в серце Мередіт. Але в останню мить він відвів руку й вистрелив на кілька дюймів лівіше. Земля біля Мередіт вибухнула фонтанчиком камінців і пилу.

— Мамо! — несамовито закричала Стейсі, вилізла з-під машини й кинулася до матері.

— Дайте нам спокій! — ридала Мередіт. — Що вам від нас потрібно?

— Мені потрібна вона, — він тицьнув пістолетом у Стейсі. Потім підкинув його так, щоб ухопити за ствол, і, як пантера, стрибнув до Мередіт.

Останнє, що вона побачила, перш ніж він її вирубив, були оті крижані очі різного кольору.

Дівчинка з риданням рвонулася до матері. Раулеві не знадобилося й шести секунд, щоб відкрутити флакон із хлороформом і змочити хустинку, що лежала напоготові в кишені. Цього разу гострозубе мишеня навіть не пискне.

Розділ тридцятий

... 6... 5... шерхотів ліфт. Наближаючись до четвертого поверху, він уповільнив рух, зупиняючись. Девід притягнув до себе Йаель — на той випадок, якщо їм доведеться швидко вискочити. Обоє напружилися, коли двері прочинилися, та дама, одягнена за суворим діловим етикетом, вкотила до ліфта свій багажний візок і навіть не глянула в їхній бік.

Він відчув, що Йаель трохи розслабилася, коли ліфт знову рушив униз. Зненацька Девід натиснув кнопку другого поверху.

— Мало не забув, дорогенька. Я ж домовився з твоїми батьками, що ми зустрічаємося біля їхнього номера.

Йаель кліпнула очима з подиву.

— А... хіба вони не чекають на нас у вестибюлі? — Із цими словами вона вийшла слідом за ним і заговорила знову, тільки-но двері ліфта зачинилися.

— Що це на тебе найшло, дорогенький?

— Мені раптом спало на думку, що Джилліс прийшов не сам. Його напарник може стирчати у вестибюлі.

Йаель примружила очі.

— Слушна здогадка. Спускаймося сходами.

Девід розглядав дороговкази в обох кінцях коридору.

— Не пам'ятаєш, ми повернули ліворуч чи праворуч, коли вчора йшли сходами?

— Праворуч... начебто.

— Тоді ходімо ліворуч. Ці сходи далі від вхідних дверей.

Йаель поправила сумку на плечі.

— Сподіваюся, тут є чорний хід, — сказала вона собі під ніс, і вони рушили до сходів.

Спускалися вони повільно й сторожко. Перш ніж трохи прочинити двері, що вели до вестибюлю на першому поверсі, Девід глибоко вдихнув.