Читать «Книга імен» онлайн - страница 141

Він не мав ані льодоруба, ані мотузки, ані опори — нічого, що допомогло б йому вилізти на цю шерехату, майже вертикальну колону. Були тільки пальці. І коліна. Ногою він намацував хоч який малий виступ і дерся на скелю, звиваючись, як міг, знаходячи сяку-таку опору.

У пам'яті його пронеслися настанови Гатча. Одну ногу за один раз. Не дивись униз. Не зводь очей із вершини. Він відганяв думки про Йаель. Про Ділона. Чи вони ще живі? Поранені? Чи ще борються?

Він не мав права відволікатися від сходження. Кріспін гукав до нього. Верещав як очманілий. Девід не допускав його слова у свою свідомість і струшував краплі поту з очей.

«Гора — немов жінка, — говорив йому Гатч під час першого складного сходження, коли він був уже досить дорослим, щоб оцінити метафору. — Злийся з нею. Перетворись на одне ціле з нею».

Девід обійняв колону всім тілом. Руки намацали ще одне заглиблення. Він — скеля. Він — єдине ціле з цією вежею.

Повітря розірвав несамовитий крик. Крик Стейсі — просто в нього над головою. Рука зірвалась, ухопила пустоту, — і нога втратила опору.

Розділ шістдесятий

ріспін увесь напружився, коли в Кабінеті ситуацій пролунав голос його батька. Дуже вчасно, чорт забирай. Проте синовнє роздратування розтануло, бо він почув і жіночий голос — з ізраїльським акцентом.

— Куди ви мене привели? Що ви робите?

Вона була у відчаї. Налякана. Кріспін усміхнувся.

— Глянь лише, хто в нас вештається по сходах, — оголосив його батько й витяг на балкон Йаель Гар-Пац.

— От і добре, — Кріспін усміхнувся ще ширше, його тішило, як небезпечно балансує на парапеті перелякане дівча. — Ваш кумир має бути неподалік.

— Час закінчувати, — нетерпляче втрутився Мофулатсі. — Що затримує Ортегу в цьому порочному світі? — Він глянув на годинник і різко підвів голову, бо на балкон увірвався Рауль.

— Ортегу вбито. Доміно також. — Його різні очі втупились у зблідле обличчя Стейсі Лахман. — Немає чого зволікати. Убий її.

Мофулатсі зробив крок уперед із виглядом владної рішучості.

— Тепер я найголовніший. Зміє, віддай потаємну мені. Мені належить честь цієї фінальної смерті.

— О ні, — глузливо відповів Кріспін, і погляд його, сповнений бездонного гніву, блукав по зоні реєстрації. — Кінець буде тоді, коли скажу я. Шепарде! Де ти, Шепарде?!

— Я тут. — Девід стрибнув із заднього карниза стіни на балкон. Гносеї та Йаель приголомшено повернулися до нього, а він ішов просто на Кріспіна. — Здається, ти хотів здійснити обмін.

Розділ шістдесят перший

евід простягнув обідрану, закривавлену долоню. На ній виблискував агат — яскравий, як і жага в очах Кріспіна.

— Іди, візьми його, якщо посмієш, — піддражнював Девід.

У нього перехопило в горлі: він боявся побачити нажахане личко Стейсі, почути її тихі схлипування. Девід не зводив очей із Мюллера, і все залежало від цього моменту.

— Віддай мені дівчинку, — сказав Девід, — і забирай свій агат.

— Я так і так заберу свій агат, — губи Мюллера розповзлись у глумливій посмішці. — Коли ти побачиш, як вона падає вниз.