Читать «Книга імен» онлайн - страница 14
Джилл Ґреґорі
І всі вони були в його щоденнику.
Розділ четвертий
— Якщо ти почув у голові ім'я Беверлі Панагуполос удень, коли вона загинула, а потім знайшов його у своєму щоденнику, то це ще не означає, що ти псих. Екстрасенс — можливо, але до чого тут псих?
— Якби в мені було хоч щось від екстрасенса, то я б уже давно виграв у лотерею.
На обличчі Ділона з'явилася знайома лукава усмішка, через яку чимало жінок прокляли його священицьку рясу. Девід завжди думав, що Ділон Мак-Грет зі своїми чорними кучерями та рум'яним обличчям більше скидається на пірата, аніж на священика. Однак єдиною слабкістю, яку йому вдалося виявити в цього статечного професора кафедри теології за вісім років дружби, була пристрасть до шотландського віскі й контрабандних кубинських сигар.
Вони почали викладати в Джорджтаунському університеті майже одночасно. Вони були зовсім різні, проте, спілкуючись на роботі, поступово потоваришували і навіть узяли за правило щонеділі вранці разом шукати, де в місті найкраще готують на сніданок бублики з лососиною.
Девід мимохідь глянув на книжкові полиці: вони займали цілу стіну в кабінеті Ділона й були заставлені томами з філософії, порівняльної релігії, метафізики. Та навряд чи хоч один із них може пояснити, що з ним коїться.
— Відколи ти записуєш ці імена? — запитав Ділон, відпивши кави. — Можеш пригадати?
— Від другого класу старшої школи.
— І що ж такого трапилося того року, що могло стати поштовхом до цього?
— Нічого. — Девід зірвався на ноги та швидко закрокував туди-сюди кабінетом. Він не був упевнений, що справді готовий розповісти про той випадок, хоч саме для цього й прийшов.
— Звільнися від цього, Девіде. Я надто добре тебе знаю. Коли ти починаєш отак метатися по кімнаті, я знаю: у цій світлій голові роїться тисяча думок. Не змушуй мене витягувати їх із тебе.
— Ти тепер говориш так само, як той психіатр, до якого батьки затягли мене відразу після тієї нещасної пригоди.
Ділон нахилився вперед.
— Пригоди?
Девід зітхнув, повернувся до друга обличчям і впав на стілець.
— У тринадцять років я ледь не вбився, а зі мною ще двоє друзів. За два роки до того, як почалися ці імена. Ми впали з даху. Я розтрощив собі грудну клітку й кілька хвилин перебував у стані клінічної смерті.
Він подивився Ділонові просто у вічі.
— Так-так, — додав, випереджуючи запитання: — Я був у тунелі й бачив оте славнозвісне світло.
Ділон був вражений.
— І ти досі ані мур-мур?! — Він показав рукою на книжкові полиці. — Знаючи, що я написав дві книжки про метафізику й життя після смерті, ти не розповів мені про власний досвід?
— Пробачте, отче, я грішний. — Широко усміхаючись, Девід підніс догори руки, наче здаючись.
Ділон похитав головою.
— Цей твій стан клінічної смерті мусить якось стосуватися тих імен. — Його голос звучав схвильовано. — Два роки для підсвідомості — лише мить.