Читать «Книга імен» онлайн - страница 118

У глибоко посаджених очах того блиснуло визнання. Вилицюваті щоки розповзлися в усмішці.

— У цікаві часи ми живемо, ні?

— М'яко кажучи. — Ділон скоротив кроки, щоб іти поряд із новим знайомим.

— Оскільки ми обоє прямуємо до того ж самого місця, може, візьмімо одне таксі? — запропонував Ділон. Він розчинив двері й вийшов у сіру мжичку туманних лондонських вулиць.

— Я подумав про те саме.

Носильник підніс руку, щоб підкликати до них таксі з черги, і закинув здоровенну валізу німця в багажник. Новий знайомець Ділона нахилився вперед і сказав водієві, куди їхати, поки Ділон зачиняв дверцята.

— Пагорб Тауеру. Висадіть нас біля монумента.

Він безупинно думав про неї, коли йшов нижніми тунелями. Елізабет.

Мабуть, це через вологість тут, унизу, через запах землі й каміння, через безнастанне просочування води, яка прорізала жолобки в кам'яній стіні за задніми сходами.

А може, це через ледь чутні крики жінок, що їх він почув, проходячи повз їхню загороду?

Він пригадав Анну Болейн, замкнену в лондонському Тауері, що гордовито здіймався на поверхні, високо над Ковчегом. Вона також була ув'язнена.

Наближаючись до задніх сходів він раптом озирнувся: його потягло до прірви, що причаїлася глибоко серед тіней. Він продовжив шлях униз темним тунелем до підземного колодязя. Тримаючись за вогкі, слизькі поручні по боках тунелю, він відчув якесь дивне захоплення. Навіть він не уявляв, наскільки глибоким був колодязь.

Байдуже, — нагадав собі. Ні він, ні решта не спускатимуться. І він, і решта вознесуться. У новий світ нагорі, вивільнені від пут і возз'єднані зі своїм духовним Джерелом.

Саме цього він прагнув, саме заради цього він працював, скільки пам'ятає себе. Цього прагли і його предки — але безуспішно.

Його мала б сповнювати радість через те, що таке диво відбувається за його життя. Він уявив свою дружину, яка ретельно пакувала нечисленні пожитки у призначеній для них кімнаті на верхньому ярусі. І не відчув нічого.

От якби з ним отут, унизу, була Елізабет...

Жодного разу він не взяв під сумнів свою віру. Пошук внутрішнього знання, вознесіння, — його так виховали, він прагнув цього з юних літ.

Але тепер, коли воно стало неминучим, коли він готувався залишити цей фізичний світ, раптом розхотілося залишати все, що він знає. А знає він, що кохає Елізабет.

Вона було для нього реальнішою, ніж оцей підземний Ковчег, реальнішою за всі плани, усі змови, усі вбивства, що знадобилися, щоб наблизити цей день. Вдивляючись у чорноту прірви, він знову бачив ту тривогу, яку Елізабет намагалася приховати, коли він сказав їй, що від'їжджає.

Уже запізно щось міняти. Він намацав у кишені маленький срібний амулетик, що його Елізабет зняла одного світанку зі свого браслета, й затис у долоні. Амулет у формі келиха для шампанського — його подарувала їй старша сестра на двадцять перший день народження. Елізабет сказала, що хоче віддати амулет йому, бо саме він навчив її насолоджуватися життям. Він носив його в кишені разом із дрібними монетами, і дзенькіт постійно нагадував про їхнє кохання.