Читать «Леді Африка» онлайн - страница 187

Наступні кілька годин невпинно йшов темний дощ. Я рушила крізь довгу ніч, майже до нестями виснажена, але водночас із більш ясним розумом, ніж будь-коли. Нарешті побачила невиразні обриси світанку — чи то була земля? Шибку вкрила паморозь, а очі заступив туман, але невдовзі я зрозуміла, що це не мара. Я бачила сіро-чорну поверхню води, а потім хвилі, ще далі — краї круч, схожі на хмари, які підносилися щораз вище. Я дісталася Північної Америки, затоки святого Лаврентія та Ньюфаундленда. Мерехтливі обриси щохвилини набували більш реального вигляду. Саме сюди я й летіла.

Я планувала зупинитися в Сіднеї поблизу Кейп-Бретону й дозаправитись, а потім вирушити звідти прямо на південь до Нью-Брансвіка та до краю Мейну і зрештою — до Нью-Йорка. Та за вісімдесят кілометрів до землі мій двигун почав дивно белькотіти, гикнув і завмер. Мій останній паливний бак був повний ще на три чверті, отже, це могла бути лише повітряний корок. Як і до того, я клацала перемикачем, у відповідь двигун лише хрипів. Наразі я падаю, разом зі своїми надіями. Більше п’яти тисяч кілометрів темряви — й зазнати поразки зараз? Коли я так близько? Яка жахлива запаморочлива думка. Знову й знову клацаю перемикачем, мої пальці кровоточать. Відкашлюючись, «Чайка» таки набирає висоту; цього разу вона дужче послабшала, пропелер прискорюється, у вікнах нещадно відбивається сонячне проміння.

Протягом десяти чи п’ятнадцяти хвилин, поки ми наближаємося до нерівного краю суходолу, літак і далі хитається від нестачі пального. Невдовзі я бачу темні валуни та схоже на чорний пудинг болото. Востаннє намагаюся зробити віраж, колеса літака чіпляються та занурююся у вогку землю, ніс швидко загальмовує, викидаючи мене вперед. Боляче вдаряюся головою в скло, чолом струмує кров. Я лише за триста метрів від краю берега, десь поблизу Нью-Йорка. І все ж таки я це зробила.

Дуже стомлена й ледь можу рухатися, але я таки можу рухатися. Я відтискаю важкі двері та змушую себе стати на землю. З останніх сил бреду болотом, грузну, очі цівками заливає кров. Невдовзі я майже повзу, начебто занадто довго була в небі й знову маю навчитися ходити. Начебто я знову мушу зрозуміти, куди мені йти і де якимось неймовірним чином блукала досі.

Від автора

ерил Маркгем здійснила свій перший самостійний політ у червні 1931 року й дуже швидко здобула ліцензію пілота категорії В та стала однією з перших жінок, які отримали відзнаку такого рівня. І хоч вона ніколи не припиняла готувати скакових коней до змагань та перемагати в них, водночас почала працювати на Брора Бліксена, виконуючи польоти до складно доступних регіонів для багатьох сафарі, а також стояла біля витоків практики пошуку слонів із повітря, як задумував Деніс.

Після рекордного перельоту Атлантики за двадцять одну годину в 1936-му на неї чекав приголомшливий успіх у Сполучених Штатах. В аеропорту «Флойд Бенет Філд» її вітали майже п’ять тисяч осіб. Проте по поверненні до Англії вона не отримала жодного офіційного визнання. Натомість на неї чекала жахлива новина, що її друг і наставник Том Кемпбел Блек загинув в авіакатастрофі.