Читать «Леді Африка» онлайн - страница 188

Упродовж майже всього життя Берил засуджували та критикували. 1942-го вона видала свої мемуари «На захід, слідом за ніччю», але книжка не мала успіху, хоча багато хто вважав, що вона заслуговує на більше. Серед таких людей був і Ернест Гемінґвей, який навіть писав своєму редакторові Максвелу Перкінсу: «Чи читали ви книжку Берил Маркгем?.. Вона пише напрочуд добре, так добре, що мені навіть соромно за те, що пишу я... це насправді неймовірно чудова книжка».

Гемінґвей познайомився з Берил 1934 року на сафарі в Кенії під час подорожі зі своєю другою дружиною Полін Пфайфер. Подейкували, що він залицявся до Берил, але без взаємності. Майже п’ятдесят років по тому його старший син, Джек, показав деякі з опублікованих листів батька до друга, ресторатора Джорджа Гутекунста, в яких він розповідав про книгу «На захід, слідом за ніччю». Джордж Гутекунст розшукав книжку Маркгем і переконав невелике каліфорнійське видавництво перевидати її. Несподівано для всіх вона стала бестселером, а вісімдесятирічна Берил, яка жила в злиднях, змогла провести решту життя у відносному комфорті та навіть здобути популярність.

Звідтоді книжку, як і саму Берил, оточували плітки та осуд. Дехто вважав, що цей твір написала не вона, а її третій чоловік — Рауль Шумахер, який працював у Голлівуді на інших авторів. Відверто кажучи, я не здивована реакцією громадськості. Берил неохоче розповідала про себе, і тому люди, які начебто її добре знали, пізніше також були здивовані, що вона керувала літаком, перемагала на перегонах та могла написати щось, окрім листівки. Втім докази свідчать про те, що Берил показала більшу частину книги (вісімнадцять розділів із двадцяти чотирьох) своєму видавцеві, перш ніж познайомилася з Раулем.

Хоча книжка Берил не здобула такої популярності, як твір Ісака Денісена «Із Африки» (в обох книжках змальовано ті самі місце та час, а персонажі дуже подібні між собою), я вважаю, вона мала на це всі шанси. Особисто мені було важко відірватися від «На захід, слідом за ніччю» вже після першого абзацу. Берил так описує своє дитинство в Африці, красу колоніальної Кенії та свої незвичайні пригоди, що ти нібито бачиш усе це навіч. Але найбільше мене вразила її сила духу. Їй не забракло мужності та відваги зазіхнути на традиційно чоловічі заняття тоді, коли це вважалося немислимим. Я ніколи не зустрічала нікого хоч трохи схожого на неї — жінку, яка жила б за власними, не нав’язаними суспільством правилами, хоча це їй дорого коштувало. Жінку, яка б чудово вписалася в твори Гемінґвея, якби він писав про сильних та рішучих жінок так само, як про чоловіків.

Поза сумнівом, Берил була непересічною особистістю: жінка-загадка, вільнодумна індивідуалістка. Справжній сфінкс. Але, хоч як це дивно, вона здавалася дедалі більш зрозумілою і ніби знайомою, коли я зображувала її як персонажку, намагаючись якомога глибше поринути в її світ. Я вже відчувала щось подібне з героїнею Гедлі Гемінґвей у своєму романі «Паризька дружина». Але з Берил нас пов’язує дещо більше: моя мати теж зникла з мого життя, коли мені було чотири роки, й повернулася, коли виповнилось двадцять. У мене мовби вдарила блискавка, коли я дізналася про таку спільну долю, адже так я могла краще зрозуміти Берил і мотиви її вчинків у періоди найважчих випробувань. Мені було страшенно її шкода, коли в неї відібрали сина. Хоч вона так і не зблизилася з Ґервазом, який залишився в Англії з матір’ю Менсфілда, мабуть, він успадкував силу волі Берил та її стоїчну вдачу. Він пишався досягненнями та пригодницьким духом матері й любив її більше за батька, який виявився не надто йому близьким.