Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 94

Кітті стиснула губи. Могли б принаймні з нею порадитися. Це ж стосується її самої. Їй довелося докласти зусиль, щоб відповідь не прозвучала різко.

– І коли мені від’їжджати?

Абатиса не втрачала добросердості.

– Що швидше ви повернетеся в Гонконг, а тоді відпливете до Англії, то ліпше, дитя моє любе. Ми подумали, що ви могли б від’їхати на світанку післязавтра.

– Так скоро.

Кітті потроху розбирало на сльози. Але абатиса казала правду – їй тут не місце.

– Здається, ви всі прагнете чимшвидше мене позбутися, – сказала вона з жалем у голосі.

Кітті відчула в абатисі полегшення. Та побачила, що Кітті готова підкоритися, й мимоволі перейшла на поблажливіший тон. У Кітті було хороше почуття гумору, й тепер її очі зблиснули, коли вона подумала, що навіть святі люблять, щоб усе було по-їхньому.

– Не думайте, що я не ціную доброту вашого серця, дитя моє, і це гідне захвату милосердя, яке заважає вам з легкою душею покинути самостійно взяті на себе обов’язки.

Кітті дивилася просто поперед себе. Вона злегка знизала плечима, знаючи, що не може приписувати собі таких високих чеснот. Залишитися їй хотілося, бо не було куди їхати. Дивне це відчуття – що в усьому світі немає людини, якій було б небайдуже, жива вона чи померла.

– Я не можу збагнути, чому вам так не хочеться їхати додому, – дружелюбно вела далі абатиса. – У цій країні стільки іноземців, що багато б віддали за таку можливість!

– Але ж не ви, матінко?

– Ох, з нами інша річ, дитя моє. Приїхавши сюди, ми знали, що назавжди покинули батьківщину.

Через власні ображені почуття у Кітті з’явилося бажання, можливо, зловмисне, знайти слабину в латах віри, що робили монахинь такими захищеними від усіх природних людських почуттів.

Захотілося перевірити, чи справді не залишилося в абатиси якоїсь людської слабкості.

– А я гадала, що хай іноді, але стає важко, коли подумати, що більше ніколи не побачиш дорогих серцю людей і ті місця, де минуло дитинство.

Абатиса на якусь мить завагалася, але Кітті, споглядаючи її, не помітила ніякої зміни в спокійному виразі її прекрасного суворого обличчя.

– Це важко для моєї матері, що вже в літах, бо я її єдина донька і їй усім серцем хотілося б побачити мене ще раз перед смертю. Мені хотілося б порадувати її, але це неможливо. Ми почекаємо, доки зустрінемося в раю.

– Все-таки як подумаєш про тих, кому дорогий, напевно, важко не сумніватися в тому, чи правильно було з ними розлучатися.

– Ви питаєте мене, чи я колись шкодувала про це? – раптом обличчя абатиси аж наче засвітилося. – Ніколи, ніколи. Я обміняла життя пересічне й нікчемне на сповнене самопожертви й молитви до Бога.

Якусь мить стояла тиша, а тоді абатиса, повертаючись до лагіднішого тону, всміхнулася.

– Я попрошу вас узяти маленький пакуночок і відправити його поштою, коли дістанетеся Марселя. Мені не хотілося б довіряти його китайській пошті. Зараз я по нього сходжу.