Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 96

Кітті здалося, що абатиса, здогадавшись про її думки й причини зауваг, лукаво над нею підтрунювала. Але вони вже підійшли до маленьких простих дверей у монастир. На подив Кітті, абатиса обійняла її й поцілувала. Дотик її блідих губ до щік Кітті, спочатку однієї, потім другої, був такий несподіваний, що вона запаленіла й мало не розплакалася.

– Прощавайте, благослови вас Боже, дитя моє любе. – Абатиса якусь мить потримала її в обіймах. – Пам’ятайте, що мало виконувати обов’язок, що від вас вимагається, – це не почесніше, ніж вимити руки, коли ті забруднилися. Єдине, що дійсно важливе, – виконувати свій обов’язок з любов’ю. Коли любов зіллється з обов’язком, зійде на вас благодать і відчуєте ви щастя, яке неможливо осягнути.

Двері в монастир зачинилися за нею востаннє.

69

Воддінгтон провів Кітті до вершини пагорба, і вони на якусь мить озирнулися на Волтерову могилу. Біля меморіальної арки він із нею попрощався, й, дивлячись на арку востаннє, Кітті відчула, що могла б відповісти на її загадкову іронію такою ж іронією, тільки власною. Вона ступила в паланкін.

Дні минали один за одним. Пейзажі, що пропливали повз, слугували тлом для її думок. Кожен із них вона бачила наче здвоєним, скругленим, як у стереоскопі, по-новому значним, бо все, що вона бачила, додавалося до її спогадів про те, що вона бачила лише кілька коротких тижнів перед тим, коли їхала тією ж самою дорогою, тільки у зворотному напрямку. Кулі зі своїми ношами безладно розтягнулися дорогою, по двоє, по троє, а за якусь сотню ярдів за ними – один, потім ще двоє чи троє; солдати супроводу волочили ноги, бредучи так, щоб проходити двадцять п’ять миль на день; аму неслидва носії, а Кітті – чотири, не через те, що вона була важча, а швидше для годиться. Коли-не-коли вони зустрічали кулі, що згиналися під своєю ношею, ступаючи один за одним, коли-не-коли – чиновника-китайця в портшезі, який зацікавлено позирав на білу жінку; іноді вони натрапляли на селян, які у вицвілому синьому вбранні й великих брилях ішли на ринок, іноді – на жінку, стару або молоду, що дрібушила забинтованими ногами. Вони піднімалися й спускалися зі схилів, устелених акуратними рисовими полями, з селянськими будиночками, що затишно примостилися в бамбукових заростях; вони проминали обшарпані села й людні міста, обнесені стінами, як на ілюстрації до молитовника. Стояла рання осінь, спека спала, і, якщо рано-вранці, коли мерехтливе світанкове світло заливало квадратики полів казковими чарами, було холодно, то пізніше тепло було ще приємніше. Воно сповнювало Кітті тихим блаженством, якому вона й не думала противитися.

Яскраві сцени з їхніми елегантними барвами, їхньою оригінальністю та їхньою дивністю скидалися на гобелен, на тлі якого, таємничі й похмурі, танцювали тіні з уяви Кітті. Вони здавалися зовсім нереальними. Мей-тан-фу із його зубчастими мурами був схожий на мальовані декорації міста на сцені, де грають давню виставу. Монахині, Воддінгтон і маньчжурська жінка, що його кохає, – персонажі у театрі масок, а решта, люди, які ходять звивистими вуличками, й ті, що померли, – безіменний загал. Звісно, все це, всі вони мали якесь значення, але яке? Наче вони виконували ритуальний танець, вишуканий і древній, і ти знаєш, що ці складні рухи означають щось, що важливо знати, але все одно не розумієш, не розумієш.