Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 93

– Я рада, що ви прийшли, дитя моє любе. Ви демонструєте неабияку мужність, прийшовши сюди так скоро після такої великої втрати; і мудрість, бо, я певна, робота відволіче вас від важких дум.

Кітті опустила погляд, трохи почервонівши; вона хотіла приховати від абатиси, що в неї на серці.

– Мені немає потреби казати, як щиро ми всі співчуваємо вам.

– Ви дуже добрі, – прошепотіла Кітті.

– Ми всі повсякчас молимося за вас і за душу того, кого ви втратили.

Кітті не відповіла. Абатиса відпустила її руку й холодним, владним тоном дала їй кілька завдань. Вона погладила кількох дітей по голівках, усміхнулася до них своєю відчуженою, але чарівною усмішкою, і пішла братися до термінових справ.

68

Минув тиждень. Кітті сиділа й шила. Абатиса увійшла в кімнату, сіла поруч неї й уважно роздивилася її шитво.

– Ви дуже добре шиєте, моя люба. У сучасному світі це рідкісне вміння для молодої жінки.

– Я завдячую цим своїй матері.

– Я певна, що ваша мати буде дуже рада знову з вами побачитися.

Кітті звела очі. Щось у манері абатиси не дозволяло сприйняти цю заувагу як простий вияв ввічливості. Вона продовжила:

– Я дозволила вам приходити сюди після смерті вашого любого чоловіка, бо думала, що зайнятість відволіче вас. Я вважала, що тоді ви не були готові вирушити в довгу дорогу аж до Гонконгу самотужки, а також не хотіла, щоб ви на самоті сиділи вдома й не мали що робити, крім як згадувати свою втрату. Але минуло вісім днів. Настав час вам поїхати.

– Я не хочу їхати, матінко. Я хочу лишитися тут.

– Вам немає заради чого тут лишатися. Ви приїхали, щоб бути зі своїм чоловіком. Ваш чоловік помер. Ви в такому стані, в якому скоро потребуватимете піклування й уваги, які дістати тут неможливо. Це ваш обов’язок, дитя моє любе, – зробити все можливе заради добра тієї істоти, дбати про яку доручив вам Господь.

Кітті якусь хвилю мовчала. Вона опустила погляд.

– Мені здавалося, що я тут корисна. Мені давало велику втіху так думати. Я сподівалася, що ви дозволите мені продовжувати роботу, доки не скінчиться епідемія.

– Ми всі дуже вдячні за те, що ви для нас зробили, – відповіла абатиса з легкою усмішкою, – але тепер, коли епідемія спадає, приїхати сюди вже не так ризиковано, тож я очікую на двох сестер із Кантона. Вони прибудуть дуже скоро, й тоді, напевно, мені вже не будуть потрібні ваші послуги.

У Кітті обірвалося серце. Тон абатиси не допускав заперечень; вона добре знала, що благати її немає сенсу. Лише те, що Кітті довелося переконувати, додало її голосу нотку, хай не роздратування, але принаймні безапеляційності, яка могла до нього призвести.

– Містер Воддінгтон був дуже люб’язний попросити в мене поради.

– Краще б він пильнував своїх справ, – урвала її Кітті.

– Навіть якби й не попросив, я почувалася б зобов’язаною її дати, – м’яко сказала абатиса. – Наразі ваше місце не тут, а поруч своєї матері. Містер Воддінгтон домовився з полковником Ю про достатній супровід, так що в подорожі вам нічого не загрожуватиме. Він уже домовився про кулі та носіїв. Ама поїде з вами, в усіх містах, через які ви будете проїжджати, вам влаштують нічліг. Власне, зроблено все можливе, щоб забезпечити вам комфорт.