Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 9

Вільям Сомерсет Моем

Кітті, яку виховали з думкою, що вона виросте красунею, добре здогадувалася про честолюбні наміри своєї матері. Вони збігалися з її власними бажаннями. Вона стала виходити в товариство, й місіс Ґарстін якимось чудом вдавалося діставати запрошення на бали, де її донька могла б познайомитися з підхожими чоловіками. Там на дівчину чекав успіх. Вродлива й весела, вона вже незабаром мала з десяток кавалерів. Але жоден із них не виявився підхожим, тож Кітті, однаково приязна й мила з усіма, обачно тримала їх на відстані. Щонеділі по обіді в їхній вітальні у Південному Кенсингтоні роїлися закохані шанувальники, але місіс Ґарстін, схвально посміхнувшись, помітила, що Кітті й без неї здатна не підпускати їх близько до себе. Кітті радо з ними загравала й заради забави зіштовхувала їх лобами, але коли вони освідчувалися – а освідчувалися вони всі до одного, – відмовляла їм тактовно, проте твердо.

Минув її перший сезон, а підхожого кавалера такі і не знайшлося; минув і другий, але вона була молода і нікуди не поспішала. Місіс Ґарстін сказала подругам, що, на її думку, дівчатам виходити заміж до двадцяти одного зарано. Але минув третій рік, а за ним і четвертий. Двоє чи троє старих шанувальників освідчилися вдруге, але вони й досі не мали й копійки за душею; освідчилися кілька хлопців, молодших за Кітті; надійшла пропозиція від відставного чиновника, нагородженого орденом Індійської імперії, – йому було п’ятдесят три. Кітті й далі багато бувала на балах, їздила дивитися на кінні перегони у Вімблдоні та на крикет у Сент-Джонс-Вуд, в Аскот та Генлі; вона від душі насолоджувалася життям, але й досі ніхто з задовільним статусом та достатком не запропонував їй руку й серце. Місіс Ґарстін почала тривожитися. Вона помітила, що на Кітті стали поглядати чоловіки за сорок. Вона нагадала доньці, що за рік чи два її врода зблякне і що повсякчас підростають молоді конкурентки. В колі домашніх місіс Ґарстін не перебирала висловів й одного разу єхидно застерегла доньку, що та залишиться ні з чим.

Кітті знизала плечима. Вона й далі вважала себе красунею, може, навіть красивішою, ніж будь-коли, бо тепер, після чотирьох років у товаристві, нарешті навчилась вбиратися. Вона мала ще багато часу. Якби хотіла вийти заміж, просто щоб вийти заміж, мала з десяток кавалерів, які були готові піти з нею під вінець. Вона не сумнівалася, що рано чи пізно з’явиться підхожий претендент на її руку. Але місіс Ґарстін оцінювала ситуацію тверезіше: глибоко в душі розгнівавшись на доньку, що та проґавила свій шанс, вона трохи послабила вимоги. Стала придивлятися до молодиків із професією, від яких раніше гордовито відверталася, й підшукувала молодого адвоката чи бізнесмена, в майбутньому успіхові якого могла би бути впевнена.

Кітті виповнилося двадцять п’ять, а вона так і не вийшла заміж. Місіс Ґарстін озлобилася, часто не стримувалася й зривала свою злість на Кітті. Питала доньку, скільки ще та сидітиме в батька на шиї. Він витратив багато грошей, що заледве міг собі дозволити, щоб донька дістала шанс, а вона його змарнувала. Місіс Ґарстін ніколи й на думку не спадало, що, можливо, це вона своєю надмірною запобігливістю відлякала не одного сина багатих батьків чи спадкоємця титулу, візити яких аж надто сердечно заохочувала. Вона віднесла невдачу Кітті на її скупий розум. А тоді дебютувала Доріс. Доріс і далі мала великий ніс, незграбну фігуру, ще й погано танцювала. В перший же рік вона заручилася з Джеффрі Деннісоном, єдиним сином заможного військового лікаря, який під час війни здобув титул баронета. Джеффрі мав успадкувати цей титул (хоч медик-баронет і не велике цабе, проте титул, дякувати Богові, це титул), а також досить немалі статки.