Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 10

Кітті похапцем вийшла заміж за Волтера Фейна.

9

Вона була з ним знайома недовго й ніколи не звертала на нього уваги. Вона й поняття не мала, де й коли вони познайомилися, аж доки після заручин він сказав їй, що на балу, куди його привели друзі. Того вечора вона його взагалі не помітила і якщо й потанцювала з ним, то через свою приязність і готовність танцювати з усіма, хто запросить. Коли за день чи два на іншому балу він підійшов і заговорив до неї, вона його не впізнала. Згодом зауважила, що він став приїжджати туди, куди й вона.

– Знаєте, я вже танцювала з вами разів з десять, тож ви мусите назвати мені своє ім’я, – сказала вона йому зі сміхом.

Його це помітно вразило.

– Ви маєте на увазі, що не знаєте його? Нас же познайомили.

– Ох, люди завжди так нерозбірливо говорять. Я взагалі не здивуюся, якщо ви й уявлення не маєте, як мене звати.

Він їй усміхнувся. Лице в нього було серйозне й трохи суворе, але усмішка дуже приємна.

– Звісно, маю. – Якусь мить він мовчав. – Ви не допитливі?

– Не більше, ніж інші жінки.

– І вам не спало на думку запитати когось, як мене звати?

Її це злегка розсмішило – з чого він узяв, що її це хоч трохи цікавить? Але їй подобалося бути люб’язною, тож вона глянула на нього з тією своєю сліпучою усмішкою, а її прекрасні очі, блискучі лісові озерця, світилися добротою.

– Ну то як?

– Волтер Фейн.

Вона не розуміла, нащо він приїжджав на бали, – танцював він не дуже добре і, здається, знав мало людей. Майнула думка, що він у неї закохався, але вона її відкинула, стенувши плечима: вона знала дівчат, які так думали про кожного чоловіка, і вважала їх дурненькими. Але почала приділяти Волтерові Фейну трішечки більше уваги. Він явно поводився не так, як інші молодики, що за нею упадали. Більшість із них чесно їй говорили про свої почуття й прагнули її поцілувати, а немало й цілували. Але Волтер Фейн ніколи не говорив про неї й мало – про себе. Він був досить мовчазний; вона не заперечувала проти цього, бо мала багато що розказати і їй було приємно, що він сміявся з її жартів, але коли він говорив, то говорив розумно. Він був помітно сором’язливий. Виявилося, що він мешкав на Сході, а в Англію приїхав у відпустку.

Якогось недільного пообіддя він з’явився у них вдома в Південному Кенсингтоні. У них зібралося з десяток гостей. Він недовго посидів, явно соромлячись, а тоді пішов. Згодом матір запитала Кітті, хто він такий.