Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 112

Увійшла Доріс.

– Я так і знала, що ти приїдеш цим потягом. Я відчула, що маю заглянути на хвильку. Такий жах, правда? Бідолашна матуся.

Розплакавшись, вона кинулася до Кітті. Кітті її поцілувала. Вона знала, як мати обділяла Доріс, наділяючи її, як сварила за те, що та нудна й негарна. Кітті подумки запитала себе, чи дійсно Доріс відчувала таке глибоке горе, яке демонструвала. Але Доріс завжди була емоційна. Кітті шкодувала, що не могла заплакати, – Доріс подумає, що вона страшенно черства. Кітті здавалося, що вона забагато пройшла, щоб вдавати смуток, якого не відчувала.

– Хочеш піти побачитися з батьком? – запитала вона, коли ридання Доріс трохи стихли.

Доріс витерла очі. Кітті помітила, що вагітність пом’якшила сестрині риси, а в чорній сукні вона виглядала товстою й грубою.

– Ні, напевно, не варто. Я знову розплáчуся. Бідолаха, він чудово тримається.

Кітті провела сестру з дому, а тоді повернулася до батька. Він стояв перед каміном, газета лежала акуратно складена. Він хотів показати їй, що більше не читав.

– Я не перевдягався до вечері, – сказав він. – Не бачив у цьому потреби.

80

Вони повечеряли. Містер Ґарстін розповів Кітті подробиці дружининої хвороби й смерті, а також про люб’язність усіх, хто відгукнувся (у нього на столі лежали стосики листів співчуття, і він зітхнув, подумавши, що на них усіх доведеться відповісти), та про домовленості щодо похорону. Відтак вони перейшли у його кабінет. З усього будинку лише в цій кімнаті був камін. Він автоматично взяв із полички свою люльку й почав її набивати, але тоді з сумнівом глянув на доньку й опустив руки.

– Хіба ви не будете курити? – запитала вона.

– Твоя матір не дуже любила запах диму після вечері, а від сигар я відмовився ще після війни.

Від його відповіді в Кітті стиснулося серце. Як жахливо – шістдесятирічний чоловік вагається, чи курити те, що він хоче, у власному кабінеті.

– Мені подобається запах диму, – всміхнулася вона.

На його обличчі мелькнуло полегшення, і він знову взяв люльку й підкурив її. Вони сіли одне навпроти одного біля каміна. Йому здавалося, що він мусить поговорити з Кітті про її власні негаразди.

– Напевно, ти отримала листа, який матір написала тобі в Порт-Саїд. Новина про смерть бідолахи Волтера стала великим шоком для нас обох. Я вважав його дуже хорошим чоловіком.

Кітті не знала, що відповісти.

– Мати сказала мені, що в тебе буде дитина.

– Так.

– Коли саме?

– Місяців за чотири.

– Це стане тобі за велику втіху. Сходи до Доріс, подивися на її сина. Симпатичний малий.

Вони розмовляли стриманіше, ніж зовсім незнайомі люди, які щойно зустрілися, бо, якби вони не знали одне одного, він цікавився б нею тільки через те, що був допитливий, але їхнє спільне минуле звело між ними стіну байдужості. Кітті дуже добре знала, що не зробила нічого, щоб заслужити прихильність батька: в домі на нього ніколи не зважали, він був годувальник, якого трохи зневажали, бо він не міг забезпечувати своїй сім’ї розкішнішого життя. Кітті сприймала за належне, що він її любив, бо вона його дитина, і з великим подивом виявила, що в його серці не було почуттів до неї. Вона знала, що він їх усіх знуджував, але їй ніколи й на думку не спадало, що вони могли бути йому так само нудні. Він поводився люб’язно й стримано, як завжди, але з сумною проникливістю, нажитою через страждання, Кітті розуміла, що, хоч, напевно, він і самому собі ніколи в цьому не зізнавався і не зізнається, глибоко в серці він відчував до неї неприязнь.