Читать «Розмальована вуаль» онлайн - страница 111

– Ох, Кітті, я думав, ти приїдеш пізніше.

– Я вирішила не турбувати вас і, щоб не довелося мене зустрічати, не повідомила, коли прибуду.

Він підставив їй щоку для поцілунку рухом, який вона так добре пам’ятала.

– А я саме переглядав газету, – сказав він. – Два дні не читав газет.

Кітті зрозуміла, що він відчував потребу пояснити, чому займався звичайними буденними справами.

– Певна річ, – відказала вона. – Ви, напевно, вкрай виснажені. Мамина смерть не могла вас не шокувати.

Відколи вони бачилися востаннє, батько постарішав і схуднув. Маленький, зморшкуватий, сухенький чоловічок.

– Хірург попередив, що надії немає. Вона нездужала понад рік, але відмовлялася йти до лікаря. Хірург сказав, що їй, напевно, весь час боліло, диво, як вона витримала так довго.

– Вона зовсім не скаржилася?

– Казала, що не дуже добре почувається. Але про біль жодного разу не згадала. – Він змовк і глянув на Кітті. – Ти дуже втомилася після подорожі?

– Не дуже.

– Хочеш піднятися й глянути на неї?

– А вона тут?

– Так, її привезли з лікарні.

– Добре, я піднімуся.

– Хочеш, щоб я пішов з тобою?

Щось у батьковому голосі змусило Кітті зиркнути на нього. Він трохи відвернув обличчя – не хотів дивитися їй в очі. За останній час Кітті добре навчилася читати чужі думки. Зрештою, день за днем вона застосовувала свої почуття, щоб виловити з недбало кинутого слова чи несвідомого жесту приховані думки свого чоловіка. Вона миттєво здогадалася, що намагався приховати від неї батько, – він відчував полегшення, безмежне полегшення, і сам цього злякався. Майже тридцять років він був хорошим і вірним чоловіком, ніколи й поганого слова не сказав про свою дружину, тож тепер мав би за нею тужити. Він завжди робив те, чого від нього очікували. Його шокувало б, якби він, змигнувши чи ще якимось найменшим жестом, виказав би, що за таких обставин не почувався, як має почуватися згорьований чоловік.

– Ні, я воліла б піти сама, – сказала Кітті.

Вона піднялася у велику, холодну й претензійну спальню, в якій її мати спала стільки років. Кітті так добре пам’ятала ці масивні меблі з червоного дерева й гравюри за Маркусом Стоуном, що прикрашали стіни. На туалетному столику все розставлено в тому ретельному порядку, якого її мати притримувалася все життя. Квіти здавалися недоречними; місіс Ґарстін подумала б, що тримати квіти у спальні – нерозумно, неприродно й нездорово. Їхній аромат перебивав кислуватий, трохи їдкий запах, як у свіжовипраної білизни, що завжди асоціювався в неї з материною кімнатою.

Місіс Ґарстін лежала на ліжку зі складеними на грудях руками, наче зі смиренністю, яку не терпіла б при житті. З чіткими, різкими рисами обличчя, щоками, ямкуватими від довгих мук, запалими скронями вона виглядала гарною й навіть величавою. Смерть позбавила її обличчя злостивості й залишила лише силу характеру. Вона була схожа на римську імператрицю. Кітті зі здивуванням подумала, що з усіх мертвих людей, яких вона бачила, лише ця нагадувала, що в її земній оболонці колись жив дух. Горя вона не відчувала, бо між нею й матір’ю було забагато гірких почуттів, які не давали вкоренитися сильній любові; і, згадуючи ту дівчинку, якою сама була, вона думала, що такою її зробила мати. А дивлячись на цю сувору, владну, честолюбну жінку, що лежала перед нею така нерухома й безмовна, коли всі її дріб’язкові прагнення розвіяла смерть, Кітті відчувала печаль. Її мати все життя плела інтриги, й усі її бажання були примітивні й недостойні. Може, тепер, у якомусь іншому світі, вона дивиться на свої земні діяння з жахом.