Читать «Дружина мандрівника в часі» онлайн - страница 9

– Двадцять вісім.

– Зараз ти видаєшся мені таким молодим. Останніх кілька років тобі було трохи за сорок, і, здавалося, життя тебе не жаліло… Важко сказати. Коли ти маленька, усі дорослі здаються великими та старими.

– То що ж ми робили? У долині? Ми були там багато часу.

Клер усміхається.

– Багато чого робили. Це залежало від мого віку, а також від погоди. Часто ти допомагав мені з домашнім завданням. Ми грали в ігри. Та в основному розмовляли. Маленькою я думала, що ти ангел. Розпитувала тебе про Бога. У підлітковому віці намагалася змусити тебе кохатися зі мною, ти не погоджувався, і, звичайно, я прагнула цього ще більше. Думаю, так чи інакше, ти боявся сексуально мене розбестити. В якомусь сенсі ти нагадував дбайливого батька.

– Ого. Можливо, це хороша новина, але чомусь цієї миті я не хочу, щоб мене сприймали, мов батька. – Наші очі зустрічаються. Ми обоє усміхаємося, ми ж змовники. – А як щодо зими? Зими у Мічиґані суворі.

– Я нишком проводила тебе до нашого підвалу; в будинку величезний підвал із кількома кімнатами. Одна з них – комірчина, за стіною якої є котел. Ми називаємо її читальною залою, тому що там зберігаються всі непотрібні старі книги й журнали. Якось, коли ти сидів там, у нас була хуртовина, ніхто не ходив до школи чи на роботу, і я думала, з’їду з глузду, поки дістану тобі їжу, – в будинку було не так багато продуктів. Ета саме мала йти до магазину, коли розлютувалася буря. Ти застряг там на три дні: читав старі випуски «Рідерз дайджест» і жив на сардинах і локшині з пакетиків.

– Звучить пікантно. З нетерпінням цього чекатиму. – Нам приносять їжу. – Ти колись вчилася готувати?

– Ні, не скажу, що вмію готувати. Нел і Ета завжди гнівалися, коли я намагалася щось приготувати на їхній кухні, хіба що могла взяти собі кока-колу. А відтоді, як переїхала в Чикаґо, мені немає для кого готувати, тому нема стимулу це робити. Здебільшого я надто зайнята навчанням і усім таким, тому харчуюсь я тут. – Клер пробує карі. – Смачно.

– Нел і Ета, хто вони?

– Нел – наша кухарка, – усміхається Клер. – Нел – як кордон блю, що потрапив у Детройт; неначе Арета Франклін, втілена в Джулію Чайлд. Ета – наша економка й просто незамінна людина. Насправді, вона нам майже як мама; я про те, що моя мама… Ета просто завжди поруч, вона німка, сувора, але з нею затишно. А моя мама десь витає у хмарах, розумієш про що я?

Киваю з повним ротом супу.

– О, ще є Пітер, – додає Клер. – Пітер – садівник.

– Ого. Твоя сім’я має слуг. Здається, ти іншого пера пташка. Я… уже стрічав когось із твоєї сім’ї?

– Ти познайомився з моєю бабусею Міґрем якраз перед її смертю. Вона – єдина людина, якій я розповідала про тебе. До того часу вона майже втратила зір. Вона знала, що ми планували побратися, і хотіла зустрітися з тобою.

Полишаю їжу й дивлюся на Клер. Вона теж дивиться на мене, незворушно, по-ангельськи спокійно, невимушено.

– Ми збираємося одружитися?

– Гадаю, так, – відповідає вона. – Ти роками розповідав мені, що, звідки б ти не приходив, там ти одружений зі мною.