Читать «Дружина мандрівника в часі» онлайн - страница 10

Занадто. Це вже занадто. Заплющую очі й змушую себе ні про що не думати. Зовсім не хочу втратити над собою контролю в цю мить.

– Генрі? Генрі, з тобою все гаразд? – Відчуваю, як Клер сідає на диванчик поруч зі мною. Розплющую очі, вона міцно стискає мої руки своїми. Дивлюся на її руки: вони спрацьовані, грубі й потріскані. – Генрі, пробач, я не можу звикнути до цього. Все зовсім навпаки. Я про те, що все життя ти був тим, хто знав геть усе, і я начебто забула, що сьогодні, можливо, мені варто не поспішати. – Вона всміхається. – Насправді, останнім, що ти сказав мені перед тим як піти, було: «Зглянься наді мною, Клер». Ти сказав це так, що тепер я припускаю: ти цитував мене.

Клер і далі тримає мої руки. Вона дивиться на мене із захватом, з любов’ю. Я надзвичайно вражений.

– Клер?

– Так?

– Може, пригальмуємо? Вдамо, що це звичайне перше побачення двох нормальних людей?

– Добре. – Клер встає і повертається на своє місце по інший бік столу. Вона сидить невимушено і намагається не усміхатися.

– Е-е, гаразд. Ну… Клер, може, розкажи мені про себе. Хобі? Домашні улюбленці? Незвичайні сексуальні вподобання?

– Сам дізнавайся.

– Гаразд. Подивимося… Де ти вчишся? Що вивчаєш?

– У художньому коледжі при інституті мистецтв. Займаюсь скульптурою, саме почала вивчати виготовлення паперу.

– Круто. Що у тебе за проект?

Здається, вперше за вечір Клер почувається незручно.

– Він… великий, і про… птахів.

Вона дивиться на стіл, тоді робить ковток чаю.

– Птахів?

– Насправді мова про… тугу.

Вона й досі не дивиться на мене, тому змінюю тему.

– Розкажи більше про свою сім’ю.

– Гаразд. – Розслабившись, Клер усміхається. – Ну… моя сім’я живе в штаті Мічиґан, у маленькому містечку Саут-Гейвен, на березі озера. Фактично наш будинок – за межами міста. Спершу він належав батькам моєї матері, моєму дідусю та бабусі Міґрем. Дідусь помер ще до мого народження, а бабуся жила з нами до самої смерті. Мені тоді було сімнадцять. Дідусь був юристом, тато теж юрист. Тато зустрів маму, коли прийшов до дідуся на роботу.

– Отже, він одружився з дочкою боса.

– Так. Насправді, іноді я замислююсь: а чи не одружився він із будинком боса? Моя мама – єдина дитина в сім’ї, а будинок – надзвичайний; його згадують у багатьох книгах про рух «Мистецтво та ремесла».

– Як він називається? Хто його побудував?

– Він називається «Мідовларк-гауз». А побудував його в 1896 році Пітер Вінз.

– Нічого собі! Я бачив його на світлинах. Його збудували для когось із сім’ї Гендерсонів, так?

– Так. Це був весільний подарунок для Мері Гендерсон і Дітера Бескомба. Через два роки після в’їзду в будинок вони розлучились і продали його.

– Будинок вищого ґатунку.

– Як і моя сім’я. Вони на ньому схиблені.

– Братів та сестер маєш?

– Марку двадцять два, закінчує курс введення у правознавство в Гарварді. Алісії сімнадцять, випускниця школи. Вона віолончелістка.

Я помітив прихильність до сестри та якусь байдужість до брата.

– Ти не надто любиш брата?

– Марк подібний до батька. Обидва люблять перемагати, повчати, поки не скоришся.

– Знаєш, я завжди заздрю людям, які мають братів і сестер, навіть якщо вони їх аж настільки недолюблюють.