Читать «Дружина мандрівника в часі» онлайн - страница 8

Клер стишує голос.

– Це тому, що для тебе нічого з цього ще не сталося, ну а я знаю тебе протягом тривалого часу.

– Як довго?

– Близько чотирнадцяти років. Уперше я побачила тебе, коли мені було шість.

– Боже, ти часто мене бачила чи лише кілька разів?

– Коли востаннє я тебе бачила, ти попросив принести зі собою це, коли ми знову зустрінемося. – Клер показує мені дитячий блідо-блакитний щоденник, – тому, – вона простягає його мені, – тримай.

Розгортаю його в місці, закладеному шматком газети. На сторінці, у верхньому правому кутку якої намальовані два цуценятка кокер-спанієля, є список дат. Вони починаються з двадцять третього вересня 1977 року і закінчуються двадцять четвертим травня 1989 року. Рахую. Сто п’ятдесят дві дати, дуже старанно написані синьою кульковою ручкою, здебільшого каліграфічним дитячим почерком на шістнадцяти маленьких блакитних сторінках із цуциками.

– Це ти складала список? Усе це точно?

– Насправді, це ти надиктував мені. Кілька років тому ти сказав мені, що завчив напам’ять дати з цього списку. Тому я не знаю, як саме це працює; тобто це нагадує стрічку Мебіуса. Але дати точні. З їхньою допомогою я знала, коли спускатися в долину, щоб зустрітися з тобою.

Знову підходить офіціант, і ми замовляємо страви: том-ха-кай для мене та массамен-карі для Клер. Офіціант приносить чай, наливаю нам по горнятку.

– Що таке «долина»? – Мало не підстрибую від хвилювання. Досі ще не стрічав нікого з мого майбутнього, тим паче роботу Боттічеллі, яка мене зустрічала сто п’ятдесят два рази.

– Долина – це частина земельної ділянки моїх батьків у Мічиґані. З одного боку там ліс, а з протилежного – наш будинок. Десь посередині є галявина близько десяти футів у діаметрі, а на ній – велика каменюка. Якщо ти на галявині, в будинку тебе ніхто не побачить, бо довкола земля піднята, а галявина – у заглибині. Раніше я там гралася, бо любила бути на самоті, думала, ніхто не знає, що я там. Якось, – тоді я навчалась у першому класі, – прийшла зі школи додому й пішла на галявину, а там був ти.

– У чому мати народила і, ймовірно, блював.

– Насправді, ти видавався досить стриманим. Пам’ятаю, назвав мене на ім’я, і ще пам’ятаю, як ти дуже ефектно зник. Зважаючи на минуле, стає очевидним, що ти й раніше там бував. Думаю, що вперше ти побував там у 1981 році. Мені було десять. Ти не припиняв повторювати: «Боже мій» і витріщався на мене. До того ж ти, здавалося, нервував через свою наготу. А на той час я уже ніби звиклася, що старший голий чоловік магічним чином з’являється з майбутнього і вимагає одяг, – усміхається Клер. – І їжу.

– Що смішного?

– За ті роки я готувала тобі досить дивні страви. Бутерброди з арахісовим маслом та анчоусами. Крекери «Рітц» з паштетом і буряком. З одного боку, я хотіла побачити, чи є щось, чого б ти не їв, а з іншого, намагалася справити на тебе враження своєю кулінарною майстерністю.

– Скільки мені було років?

– Гадаю, найстаршим я бачила тебе у сорок з хвостиком. А щодо наймолодшого – я не впевнена. Може, близько тридцяти? А скільки тобі тепер?