Читать «Данина Каталонії» онлайн - страница 10

Центурія, тобто вісімдесят чоловік і декілька собак, нерівним строєм рушила дорогою. Кожна колона мала принаймні одного собаку — як талісман на щастя. Одна нещасна тварина мала на собі тавро — великі літери РПМЄ — і плелася за нами, ніби усвідомлюючи, що з нею щось не так. На чолі колони, обіч червоного стяга, Жорж Копп, дебелий бельгійський commandante, їхав верхи на чорному коні, трохи далі гарцював молодик з кавалерії, більше схожий на розбійника. Він галопом злітав на пагорки й завмирав на вершинах у мальовничих позах. Під час революції захопили багато чудових коней іспанської кавалерії й передали ополченцям, які тільки тим і займались, що намагалися заїздити бідолашних тварин до смерті.

Дорога звивалася поміж жовтих безплідних полів, до яких ніхто не мав діла ще з минулорічного збору врожаю. Перед нами було низьке гірське пасмо, що простиралося між Алькуб’єрре та Сараґосою. Тепер ми наближалися до передової, а ще до гранат, кулеметів і багнюки. Мушу зізнатися, що мені було лячно. Я знав, що на передовій зараз тихо, проте, на відміну від інших, я був достатньо дорослим, щоб пам’ятати Першу світову війну, але й не таким старим, щоб брати у ній участь. Для мене війна означала страшенний гуркіт, намагання заховатися від залізних оcколків, а надто вона асоціювалась із багнюкою, вошами, голодом і холодом. Дивно, але холоду я боявся більше, ніж ворога. Увесь час, поки я був у Барселоні, мене не полишала думка про холод. Я не спав ночами і все думав про холод в окопах, підйоми страшними світанками, довгі години на варті з гвинтівкою, замерзлу грязюку, що налипає на носаки черевиків. Зізнаюсь, що дивлячись на людей, поруч з якими йшов, я також відчував жах. Ви собі не уявляєте, яким ми були збіговиськом. Ми брели навіть гірше, ніж отара овець; пройшовши трохи більше трьох кілометрів, задня частина колони примудрилась зникнути з поля зору. До того ж добра половина так званих чоловіків були дітьми, і я не перебільшую, адже їм не виповнилося і шістнадцяти років. Проте вони всі були щасливі й схвильовані, що нарешті йшли на передову. Ми наближалися до лінії фронту, хлопці попереду, біля червоного стяга, почали вигукувати «Visca P.O.U.M.», «Fascistas-maricones» і так далі, тобто крики, які мали б звучати войовниче і грізно, але їхні дитячі ще голоси звучали, як нявчання кошенят. Здавалось жахливим, що захисники республіки — оцей одягнений в лахміття натовп дітей із застарілими гвинтівками, якими, до того ж, вони не вміють користуватись. Я пригадую, яка думка тоді крутилась у мене в голові: якби над нами зараз пролітав фашистський літак, то чи став би пілот гаяти час і знижуватися, щоб нас обстріляти. Хіба ж з повітря не видно, що ми — не справжні солдати?