Читать «Данина Каталонії» онлайн - страница 9

Минуло вже два дні, а гвинтівок нам так і не видали. Завітавши до Військового комітету й оглянувши дірки у стіні, що їх пробили кулі, якими було застрелено багато фашистів, вважайте, що бачили усі принади Алькуб’єрре. Там, на лінії фронту, було, вочевидь, тихо, поранених надходило мало. Основною розвагою було прибуття фашистів-дезертирів, яких під конвоєм привозили з передової. Багато наших супротивників узагалі не були фашистами, радше нещасними призовниками, які на початок війни проходили військову службу, і просто боялися втекти. Інколи купки таких військових насмілювались прорватися до нас. Безперечно, так чинило б іще більше, якби їхні родичі не проживали на території фашистів. Так от, дезертири були першими «живими» фашистами яких я побачив. Мене дуже вразило те, що вони геть нічим від нас не відрізнялися, хіба що були зодягнуті в уніформу кольору хакі. Вони завжди були голодні. Воно й не дивно, якщо день чи два блукати полями, але нам завжди тріумфально підкреслювали, що війська фашистів пухнуть з голоду. Якось я спостерігав, як одного з них годували в домі якогось селянина. Видовище було, м’яко кажучи, неприємне. Високий хлопець років двадцяти з обвітреним обличчям, у пошарпаному лахмітті замість одягу, схилився над вогнем, пожадливо запихаючи в себе печеню з миски й увесь час нервово позираючи на ополченців, які зібрались навколо нього. Гадаю, він і досі свято вірив, що ми — кровожерливі «червоні», які охоче його застрелять, щойно він закінчить свій обід. Озброєний чоловік, який його охороняв, плескав дезертира по плечу й щось підбадьорливо промовляв. Одного пам’ятного дня прибуло одразу п’ятнадцять дезертирів. Ополченець на білому коні переможно провів їх через усе село. Я зміг зробити знімок, щоправда, нечіткий, який у мене все одно пізніше вкрали.

На ранок третього дня нарешті прибули наші гвинтівки. Сержант із суворим жовтавим обличчям видавав їх у стайні для мулів. Я був шокований, коли побачив те, що мені дали. Це був німецький «Маузер» 1896 року, тобто йому більше сорока років! Гвинтівка була іржава, з тугим затвором та тріснутим прикладом. Одного погляду на дуло було достатньо, аби зрозуміти, що воно поїдене іржею і вже давно відслужило своє. Більшість гвинтівок були такими ж, деякі навіть ще гіршими. Цікаво, що нікому навіть не спало на думку кращі гвинтівки роздавати тим, хто вмів ними користуватись. Найліпшу гвинтівку з усього набору, лише десятирічну, видали недоумку років п’ятнадцяти, якого всі називали maricóon (гомік). Сержант провів п’ятихвилинний «інструктаж», що зводився до пояснення, як заряджати гвинтівку й розбирати затвор. Багато хто з ополченців ніколи не тримав гвинтівку в руках, і лише декілька, я певен, знали, для чого потрібні приціли. Роздали патрони, п’ятдесят штук кожному, а тоді ми вишикувалися у шеренгу, закинули на спину все своє добро й попрямували на передову, до якої було лише п’ять кілометрів.