Читать «Крізь безодню до світла» онлайн - страница 94

Є ще один чоловік: якийсь задрипаний скрипаль. У день ліквідації Катерини він там вештався і викликав ментів. До того ж вони з нею типу зустрічалися, тож вона могла йому вибовкати що-небудь. Закоханій жінці взагалі вірити не можна: від любові їй миттєво зносить дах, і вона, затуманена, вже не відає, що творить, себто патякає. Почуття заважають ефективній роботі. Хоча вона була дуже хорошою компаньйонкою, відданою. Йому направду шкода, що він втратив її. Утім, правила для всіх однакові (окрім Яни, певна річ). Катерина сама винна, що сплуталась із тим скрипалем. Тож вона сама себе погубила. Словом, скрипаля також треба ліквідувати.

І нарешті, третій хвостик – той переляканий таксист. Дем’янові достеменно відомо, що Катерина і з ним сплуталась перед своєю ліквідацією. От шльондра! Певно, нерви здали в жінки. Тільки так можна пояснити цей її крок. І хоча цей таксист може нічого не знати, але навіщо зайвий раз ризикувати? Навіщо він має витрачати свої психічні сили на думки про те, що якийсь таксист може йому, Дем’янові, нашкодити? Він чудово знає, як усе це працює: якась незначна дрібничка може згодом вилитись у велику проблему. А йому аж ніяк не потрібні жодні проблеми. До того ж ці таксисти такі балакучі!

Цього разу Дем’ян хоче зробити все сам. Він ліквідує цих трьох по черзі, одного за одним, тихо й непомітно. Він покаже своїм людям, ЯК треба працювати. Без зайвих рухів, без крові й ризику бути поміченим. Він-бо в цьому мастак – бути непомітним! Він виповзе зі свого закутку, наче павук, коли небезпека бути поміченим відступить, коли всі довкола беззахисні й безпорадні. І вправно закине свої тенета на жертву. Лише один легкий порух – і все готово! О, це буде надзвичайно!

Дем’ян із насолодою вимальовував у своїй геніальній голові план чергової, цього разу власноруч утілюваної справи, як раптом…

– Мужик, дай папіроску! – почув за спиною хрипкий чоловічий голос.

Почув, проте ніяк не зреагував. Це точно не до нього звертаються. Ну хто буде просити цигарку в нещасного безхатченка, котрий стоїть собі непомітно, злившись із довколишньою сірістю…

– Мужик, ти глухий? Дай папіросу! – Голос став відчутно знервований.

Дем’ян усе ж озирнувся. Щось йому підказало, що звертаються все-таки до нього.

– Я не курю, – спокійно відповів чоловікові, зовні схожому на п’яничку, котрий стояв поруч і тремтів, начебто від похмілля.

– Мужик, ти шо, гониш?! Підкурити дай!

У голосі чоловіка чулася загроза. Дем’ян добре знає ці загрозливі нотки, котрі не віщують нічого хорошого.

– Я не курю, ти що, не розумієш? У мене немає цигарок, – якомога стриманіше проказав Дем’ян.

– Ти шо, інтєлігєнт грьобаний? – гаркнув той.

– Усе нормально, чоловіче, не хвилюйся, чого ти…

– Ти шо, мужик, вобше? Ти мене успокоїти хочеш? Нариваєшся?!

– Та з чого ти взяв? Я тут стою спокійно, нікого не чіпаю…

– А я, значить, тебе чіпаю, да?! – вибухнув чоловік.

Він наблизився впритул до Дем’яна, його розпашіле обличчя нервово посіпувалось, руки в кишенях помітно тремтіли. Видно було по ньому, що його вже абсолютно не хвилюють ніякі цигарки. Його просто розривало від нестримної, некерованої люті, яку він не знає, куди подіти, і зупинить його хіба…