Читать «Крізь безодню до світла» онлайн - страница 92

Повернувшись до кімнати, він сів на стілець біля ліжка матері, глянув на її потемніле обличчя, тоді перевів погляд на батька, що куняв поряд. І тихо почав свою розповідь.

Було так кумедно стежити за їхньою реакцією! Так химерно перекошувались їхні обличчя: спершу від несподіванки й недовір’я, затим від подиву, оторопіння і якогось невимовного відчаю.

Бідні, бідні старі! Та що він може вдіяти? Нічогісінько! Бо процес під назвою «правда» уже запущено.

* * *

Звісно, вони не вірили Дем’яну, хоча десь у глибині душі припускали, що це може виявитись правдою. Усе те божевілля, що він розповідав, не налазило на їхні спантеличені старечі голови. Враження від синових одкровень були такими потужними, що й без того підірване здоров’я стареньких просто не витримало того потрясіння.

Боже, що ж за демона вони породили? Як це сталось? Вони ж так чекали дитину, так довго не могли її зачати, і нарешті, після втрати останньої надії, диво сталось. Їм уже було трохи за сорок. Пізня, довгождана дитина. Якої радості, якого щастя вони зазнали! Чоловік на руках носив вагітну дружину, молився на її роздутого живота й чекав миті, коли обоє спізнають радість батьківства.

Хлопчик народився здоровеньким і гарненьким. Вони тішилися ним, тішилися своїм довгожданим сином, мріяли, що він буде найкращим. І він так радував їх! Усі заздрили їхньому щастю.

А потім раптом щось сталось. Одного дня він геть змінився. Його неначе підмінили! Зі славного, милого хлопчика він перетворився на холодного, злого, байдужого і якогось тупого. Його погляд був відстороненим і безпристрасним. Його неможливо було зрозуміти! До нього неможливо було достукатися!

Вони щиро не розуміли, що таке трапилося з ним, водили його по лікарях, психологах, але марно. Ті лиш безпорадно розводили руками: зовні схоже на розумову відсталість, але, зважаючи на те, що донедавна ця дитина була цілковито нормальною, адекватною, ще й доволі успішною у навчанні, вони не можуть точно сказати, що таке з нею трапилось. До того ж аналізи хлопчика були хорошими і не засвідчували якоїсь підступної хвороби, яка мала би такий вплив на психіку і зміни особистості. Таких випадків у своїх практиках вони ще не зустрічали…

Батьки були в розпачі. Доходило до того, що хотілося здати сина в який-небудь інтернат для розумово відсталих, але щось їх зупиняло. Може, надія на те, що трапиться якесь диво і він знову стане таким милим, славним хлопчиком, яким вони його знали до цього божевілля.

Але дива не сталося. Дем’ян виріс і полишив їх, не повідомивши, куди й за чим він подався. Рік по тому вони отримали від нього короткого листа, в якому він повідомляв, що з ним усе гаразд. На конверті була вказана зворотна адреса: абонентська скринька Сумського поштамту. Отже, він не хотів, аби вони дізнались його фактичну адресу. От дивний! Наче вони би поїхали його відвідати! Та вони були тільки раді, що він сам лишив їх! Чому так далеко його занесло від рідного міста, він не пояснював. Відтоді раз на рік вони отримували від нього такого ж короткого листа, щоразу з іншого міста.