Читать «Крізь безодню до світла» онлайн - страница 2

Віра дивилась на таку вже дорослу Катрусю, і сльози навертались на її очі. Подумати лишень: адже донька нині в тому віці, коли захоплено, а насправді сліпо, роззираєшся довкола, потайки очікуючи на свого лицаря, котрий ось-ось вигулькне з казкового світу на білому коні й вихопить тебе з цієї жорстокої реальності. А донька таки мріє – в її очах така глибина… Що ж на неї чекає? Треба підготувати її до того, що мрії здійснюються лише на сторінках любовних романів, аби не мала розчарувань. Аби не впорола таку саму дурницю зі своїм життям, як свого часу її матір. Життя жорстоке. І донька мусить знати про це. Але пізніше.

– Мамо, що з тобою? Що трапилось?

– Усе гаразд, доню, – посміхалась вона, квапливо втираючи вологі очі.

Донька ще якусь мить дивилася на матір дещо відстороненим поглядом і поверталась до своїх справ – що їй до материнських сліз? А Віра йшла у свою кімнату-нірку, свій прихисток, надійну фортецю, в яку без її дозволу не сягне ніхто сторонній і чужий, де вона може забувати про все на світі.

Однак віднедавна надійні досі мури почали давати ледь помітні тріщини. Жінку знов нещадно атакували тяжкі депресивні думки. Вона поринала в якийсь незрозумілий їй стан тягучої нудьги і відчаю.

Розгублено дивлячись на своє відбиття у віконному склі, Віра намагалася збагнути, звідки це бралось і навіщо. Невже вона більше не може контролювати своє життя? Але чому? До недавніх пір їй нібито вдавалося керувати своїми емоціями. Що це з нею таке?

Може, це страх? Страх залишитися самотньою? Але… хіба вона не самотня вже? Її дівчинка, її Катруся… вона ж так далеко від неї. Коли вона її втратила? Де та маленька ніжна дівчинка, що простягала свої рученята для обіймів і віддано її цілувала? Її вже немає. Вона несподівано зникла, замінившись замкненою, дратівливою юнкою, вічно зосередженою на якихось своїх секретах, до яких матері було зась. А що буде потім, через років п’ять, коли вона, виринувши зі своїх мрій, прийде і скаже: «Мамо, в мене своє життя. Я мушу лишити наш дім і тебе. Бувай…»? Що тоді? Тоді її житло перетвориться на суцільну пустку.

Як люди долають самотність? Як вони живуть самі і добре почуваються? От узяти хоча би Мар’яну, подругу, яку вона знає з часів навчання в університеті. Більшу частину свого життя Мар’яна самотня. Чому ж почувається наче королева в оточенні численного королівського почту? Так, крутилося довкола неї кілька чоловіків, але то тривало недовго і, з її слів, було не надто романтично. Звідки взагалі в неї ця зарозумілість і чванливість?