Читать «Львів. Вишні. Дощі» онлайн - страница 16

— Не переймайся! Зараз вона прийде! Їсти захоче і відразу до хати повернеться! От побачиш! — наостанок підбадьорила сина пані Стефа, знову примірявши ситуацію на себе. — Я буду весь час удома! — зачиняючи двері, гукнула углиб синового помешкання. Натякнула, що невідривно вартуватиме біля дверного вічка.

Минула майже година. Сонце заховалося за ріг будинку і вже не заливало по-літньому щедрим світлом усі три вікна невеличкого помешкання на вулиці Франка, відчуженого, здавалося, від усього світу. Трамваї надворі дзеленчали все рідше, ніби червнева розморена спека впливала на їхній графік, змушуючи охолоджувати залізні тіла десь у затінку. Раптом у передпокої задзеленчав вхідний дзвоник. Його мажорна тональність ураз наповнила Ярослава надією і передчуттям солодкого, аж до завмирання десь на споді, щастя. Це, напевно, повернулася Зоряна. Вже, мабуть, упокорена, бо пересердилася, наганялася містом, а може, й справді зголодніла, як казала мама. Зараз вони швидко зготують обід, а тоді зачиняться на випадок непередбачуваного вторгнення мами і кохатимуться. Це завжди було найважливішим етапом їхнього примирення, і Ярослав навіть помічав, що коли вони із Зоряною жили мирно і не сварилися, його менше тягнуло до неї.

На порозі стояла теща Ольга Іванівна Красько і вовком дивилася на зятя…

— Поможи… Ледь дотягла… — замість привітання вона простягнула Ярославові величенький кошик стиглих морель, прикритих білим рушничком. — Стою на автостанції, чекаю… Набираю Зоряну… Вона поза зоною… — засопіла ще сердитіше, коли двері за нею зачинилися.

Ольга Іванівна стягнула з голови прозору хустинку, яку завжди надягала в дорогу, аби захистити від пороху все ще розкішні русі коси, зібрані на потилиці важким вузлом. Зять мовчав і стояв із кошиком, ніби двієчник, який укотре нічого не вивчив і сам не знає, для чого прийшов до школи. А Ользі Іванівні самій перед собою було соромно через те, що вона і досі не забила номер Ярослава до свого мобільного. Може, якби мала телефон зятя, не потрапила б у таке дурне становище…

— Ви чого мене не зустріли?..

Нечипоринському здалося, що перед ним стоїть його Зоряна, тільки на тридцять років старша, і вичитує йому за черговий, на її думку, неґречний вчинок. «Незле виглядає…» — пронеслося десь на задвірках свідомості, й одразу без жодного зв’язку йому уявилася його мати, роздобріла на домашніх смаколиках. Він згадав, що Зоряна попереджала його вчора про приїзд її матінки із Жовкви, яка мала привезти морелі з їхнього садка.

— Та, власне… — почав було виправдовуватися Нечипоринський, проте не встиг швидко нічого вигадати.

— А де Зорянка? Піду руки помию… Такі порохи в тій маршрутці… — Виглядало, що теща вже не сердилася на зятя з донькою за те, що ті забули зустріти її на автостанції. — Такий у вас псисько на першому поверсі… Як теля, їй богу! Я заходила до під’їзду, а воно як вискочить… Таке руде, пелехате… Ще й господиня у нього така нервова… Я бігом до під’їзду, а тота пані ще й гукає мені в спину: «Жіночко! Ви до кого?» Чи я маю їй сповідатися, де йду? У вас же домофон, іду, бо мене впустили, нє? — Ольга Іванівна не зачинила дверей до лазнички і продовжувала говорити, перекрикуючи шум води.