Читать «Львів. Вишні. Дощі» онлайн - страница 14

— Ти там довго? Мені треба голову поголити! Заріс! — Ярослав згадав, чим можна ще дошкулити дружині. Вона не раз просила його відростити волосся і ходити хоча б із коротенькою зачіскою. Це був ще один пункт нескінченних сперечань із Зоряною.

Поступитися навіть у такому дрібному питанні означало для Ярослава поставити масну пляму на своїй чоловічій гідності. Він лише на хвильку вийшов до вітальні, щоб увімкнути ноутбук і продивитися, за звичкою, вранішні новини, коли почув, як дружина гепнула вхідними дверима. Ярослав розумів, що, вочевидь, перегнув палицю і мав би перепросити, але знову якась незбагненна сила не дозволила навіть зрушити з місця. «Жінки не трамваї, аби за ними бігати…» — спливла у пам’яті почута колись фраза. І ніби на підтвердження цих слів під вікнами продзеленчала четвірка. «До центру», — безпомильно визначив Ярослав. Він мешкав у цьому будинку від народження і міг за одним звуком трамвайного ходу зорієнтуватися, куди той прямує.

Тим часом Зоряна зупинилася на хвильку, щоб защипнути ремінці на босоніжках, бо не встигла цього зробити у квартирі. Вона привітно помахала до прозурки у дверях сусідського помешкання (була впевнена, що свекруха вже стоїть на варті і дивиться крізь вічко на неї), а тоді швидко побігла сходами донизу. Пані Стефа й справді стояла по той бік дверей і спостерігала. Вона ще зранку наслухалася до звуків у помешканні за стіною, але не могла вловити нічого путнього. Чи молодята довго спали у неділю, чи стали сваритися тихіше? Хтозна? Проте щойно вона отримала-таки нагороду за своє двогодинне вартування.

— Куди це її понесло? — розмірковувала вголос пані Стефа. — Уроків у неї в неділю нема… До церкви вона не піде, поки не нагадаєш… Булочок чоловікові не купляє до сніданку… Усе, бачте, хоче, аби він схуд…

— То ти до мене? — Пан Омелян висунув поголену голову до коридору.

— Ні-ні, Мілечку! То я так… Сама до себе… — Пані Стефа замилувалася досконалою будовою черепа свого чоловіка. Вже скільки років вони одружені, а вона й досі дивиться на нього закоханими очима. — Відпочивай! — Закрила двері до кімнати і знову визирнула крізь вічко до під’їзду. У ранковій тиші було чутно, як глухо подає голос сетер з помешкання пані Галини на першому поверсі. Вибір породи її домашнього улюбленця потай ганили всі мешканці будинку. Проте уголос висловити незгоду чи зробити зауваження ніхто не наважувався, знаючи крутий сусідчин норов. Та й, зрештою, ніхто б не дозволив собі нечемного втручання в чуже особисте життя.

Пані Стефа перечекала ще хвилин десять, майже не відриваючись від прозурки у дверях. Зоряна не поверталася, сетер без угаву гавкав, ніби заведений, одинока муха залетіла через прочинене між першим і другим поверхом віконечко і билася в зачинене між наступними поверхами, дратуючи нестерпним дзижчанням. Пані Стефа відзначила, що, як на її шістдесят п’ять років, вона має бездоганний слух. Врешті жінка таки зважилася і тихесенько відчинила двері, так само тихенько вислизнула до під’їзду, ступнула до сусідських дверей і, ніби досвідчений злодій, вставила ключа у замкову щілину.