Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 550

Вона ледве приперла мішечок муки, засапалась і стогнала.

Андрій уминав смачні паляниці та все хвалив, але Маланка не їла.

– Чому не їси? – дивувався Андрій.

– Не можу. Чуже воно.

– Нащо ж ти брала?

– Всі брали, взяла і я.

Мука заважала Маланці, як мрець у хаті, вона не знала, куди її діти.

Багачі причаїлись, їх наче не було в селі.

– Щось наших верховодів не чути, полякались, сидять по хатах, – сміялись люди.

Але там, де їх було багато, вони не мовчали.

Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пісок, оповідав:

– Приходжу в село, день будній, а люди до церкви. Спинили й питають – хто і чого, за чим прийшов, до кого. Оглядають, наче я злодій. Ну, добре. Швагер теж в церкві. Сестра ледве на ногах встоїть, іде і заточиться, а очі червоні та каламутні. Ах, боже… Що тобі, кажу, слаба? А вона в плач. – Не слаба, каже, боюся. Од безсоння звелась. П’яту ніч не спимо, не гасимо світла, пильнуєм, щоб не здрімати. Ждемо, коли прийдуть. – Кого ж ви ждете? – Голоти. Переказали, ждіть нас, будем палити. Щоб не було ні бідних, ані багатих, самі середні. Страх боре людей. Ще вдень – нічого, видко, хто йде, хто їде, а прийде ніч – стережемся. Вчора вийшов мій на село, вже сонце сідало, коли скаче щось верхи. Він на дзвіницю зараз, ударив в дзвони. У мене так серце і впало. Се ж палії. Збіглися люди, постягали тих з коней, зв’язали і повели на зборню. – Палити хочете нас? Бий їх! – Ті в крик. – Ми самі їдемо, кажуть, за паліями, що повтікали. – Ніхто не вірить. Та вже церковний староста урятував. Коли б не пізнав, забили б на смерть. Розповідає сестра, а сама аж трясеться. Ах, боже…

А тут швагер прийшов із церкви. Круги під очима, видко, зморився. Ну, добре. – Яке у вас свято сьогодні? – питаю.

– Свята нема, а люди молебень найняли, щоб одвернув бог од лиха. Одна надія на бога…

Ну, сидимо ми, розмовляєм про се, про те, а швагер й кивне головою, куняє. Сестра теж ледве продере очі, щоб кинути до мене слово. Вже смеркло, – який тепер день – повечеряли ми, світло горить. Пора б і спати – не сплять. Вийшов я з хати – на селі світиться скрізь, ніхто не лягає… Ах, боже… Так якось моторошно, страшно мені. А наші сидять. Шеберхне під лавкою миша, а вони вже наставлять вуха. Нерано, вже й пізні ляги минули, не сплять. Чуємо – півні співають, а в вікно видко, як серед ночі блимає світло скрізь по селі. Коли раптом щось – лусь! Стрельнув хтось з рушниці. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипіла до місця, тільки руками вхопилась за груди, а швагер зірвався – і в сіни. Вхопив залізні вила і далі. А я за ним. Біжу і бачу, як з хат вибігає народ, хто сокиру тримає напоготові, хто вила, а інший рушницю. Ах, боже… Куди бігти? де? хто стріляв? Вибігли за село, якісь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одігнали. До самого світу ніхто вже не спав, а вранці пішли оглядати. Вісім лежало готових, один був ще теплий, стогнав… Ах, боже.