Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 548

Гафійка ловила хустя, що розметав вітер по дворі, як стадо білих гусей. Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагітна жінка, рукавами ловлячи землю. Вітер свистів Гафійці у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.

Ні, таки кличуть. Вона озирнулась.

Од воріт махав на неї Прокіп.

– Чого ти?

Вона не чула.

– Що там таке?

– Неси твій прапор.

За ворітьми було повно народу. Тут і Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, і діти, що скакали під плотом, як горобці.

– Швидше винось?

Що сталось?

Гафійка метнулась до хати.

Кілька рук простяглись до Гафійки, але Прокіп взяв сам.

Він в’язав вже червону китайку до держака.

Народ нетерпляче гудів. Таки діждались. Прийшов маніфест.

Підпара стояв на хатнім порозі, чорний, як тінь, підпер плечима одвірок і мовчки дивився.

Нарешті прапор підняли. Червона китайка залопотіла на вітрі і заскакали на ній слова, наче живі.

Земля і воля!

Всі зняли догори очі і щось пройшло по юрбі, немов зітхання.

І рушили далі. Гафійка забула за своє хустя. Бона йшла в юрмі, наче у сні. Щось сталось. Сподіване, правда, бажане, але неясне. Якийсь маніфест.

Біля неї був Прокіп, і їй здавалося, що він одразу виріс. Його великі запрацьовані руки спокійно лежали на держаку, ноги ступали твердо.

З сірого гомону виривались окремі слова.

– Хвалити бога, діждались люди…

– Всім буде, всім стане, – дзвеніла Маланка.

Вітер рвав ті слова і кидав назад:

– Всім стане, наша земля…

– Тепер, пане добродзею, оділлються вовкові овечі сльози.

На червонім обличчі Андрія молочні вуси сиділи, як два голуби.

Панас Кандзюба світився.

– Озуєм, Андрію, пана у постоли!

– Аякже!..

Під плотами червоні дитячі ноги одкидали болото.

Діти забігали вперед і пискливо кричали:

– Земля і воля! Земля і воля!

Прапор мотався, наче вогонь на вітрі…

З хат висипали люди. Вони здіймали шапки, хрестились і приставали. Стрічні завертали назад.

– На зборню! Там маніфест.

Дорога наллялась народом.

Було нове щось в людях. Глибокі очі горіли на сірих обличчях, наче воскові свічі по сутінках в церкві. Гафійці здавалось, що ясна для неї кожна душа і кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепеті корогви, в тихому сумі осіннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну ніч палали воскові свічі в руках і пливло аж під зорі «христос воскрес».

Раптом передні спинились.

З-за вугла виплив другий потік і перерізав дорогу. І там теж червоний прапор був попереду. Прокіп високо підняв свою корогву.

– Земля і воля!

– Земля і воля! Будьте здорові з святом.

– Будьте і ви…

Усі змішались.

Маланка обіймала вже ковалиху.

– Кумочко, кумо…

Не могла говорити.

Вони цілувались. Сухі Маланчині руки тряслись на гладких ковалишиних боках.

– Слава богові, слава…

Вітер зірвав в ковалихи з кінчика носа сльозу.

Рушили далі. Тепер дві корогви, з’єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали і вигинались, як окрилені вітром вогні.

Народ обліпив зборню так тісно, що свити злились в одну суцільну лаву і не було чим дихать. На рундуці читав щось Гуща. Він вже втомився, захрип, але ті, що надійшли, теж хтіли чути. Дальні повитягали шиї, приклали долоні до вух. Передні не хотіли нікого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли і одні другим налягали грудьми на плечі.