Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 533

Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з гуральні.

– Ти бачив Андрія?

Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.

Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, аж Маланка не слуха.

Ось вже дихнула нічна вогкість ставка і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Гуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.

На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.

– Мовчи там, бабо!..

Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях.

Їй пояснюють.

– Він, бачите, був в апаратній…

– Біля машини, значить…

– Біля машини, – каже Маланка.

– Держав маслянку, а шестерня раптом і того… і повернулась…

– І повернулась, – каже Маланка.

– Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.

– При самій долоні.

– Живий? – питає Маланка.

– Живий… там фершал.

Долі світиться світло, а що там роблять, який Андрій – Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.

Врешті той самий сердитий голос гукає:

– Тут жінка? Ну, бабо, йди…

Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте, як віск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.

– Андрійку, що ти зробив з собою?

Мовчить і стогне.

– Що з тобою, Андрію?

– Хіба я знаю?… Калікою став… Збери мої пальці…

– Що ти кажеш Андрійку?

– Збери мої пальці, закопай в землю… Я ними хліб заробляв… Ой… боже мій, боже…

Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.

В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі, біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.

Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п’ять рублів.

За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.

– Болять в мене пальці, – жалівся Маланці.

– Та де ті пальці?

– Як ворухну їми – а все кортить – так і болять. Ти їх поховала?

– Авжеж. На городі.

– Що ж будем робити? – журилась Маланка.

– Як що? Піду на гуральню, нехай поставлять на іншу роботу.

Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льольо і не пустили.

– Се добра справа, – кричав Андрій. – Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ – не чужа ж вона була, а твого тестя – тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш, як щось непотрібне…

Толі ходила Маланка. Просила, благала – не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п’ять рублів дали, а скільки мороки…

– От і маєш, Андрійку, гуральню! – шипіла Маланка, зганяючи злість.

* * *

– Мамо… що я вам скажу…

– А що там, Гафійко?

Гафійка нерішуче мовчала.

– Та кажи вже, кажи…

– Піду я в найми.

Маланка підняла руки. Вона знов за своє!

Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.