Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 531
Iван Якович Франко
Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких, певно, більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.
– А хто ж той чорнявий, що за столом?
– Се чоловік з Ямищ, – пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.
– Розказуйте далі, – попрохала вона.
Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.
– Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий – рубель, а кінний – два. Робочий день має бути коротший на четвертину.
– Ого!
– Цитьте! нехай говорить…
– Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку…
Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався і розкладався, неначе ножик.
– А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лампі світло.
Справді, що буде, як пан не пристане? Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо і одрубав:
– А не пристане, то забастовка.
Марія сплеснула в долоні.
– Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру.
– Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш – коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива – давай нашу ціну; незгода, – назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
– Ха-ха! От ловко!
Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Півтора Лиха впрів навіть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Перед очима в Панаса невідступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому слові була ціла картина, розкішний план, справедливість людська й небесна.
Озуть пана в постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.
Заговорили всі разом.
Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.
– Чужих не пускати! Розігнати! Кілками!
Го-го! такий не пустить.
Марія сплеснула в долоні.
– Авжеж. Як не послуха – бити.
Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. – Хоч в яму, гірше не буде. – Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. – А не дасть. Як хочеш їсти – пий воду… – З’їв півбіди та й напийся води… – Один розкошує, а другий… Старша біда, як розкіш. – Озуть пана у постоли…
Однак поволі уява Панасова в’яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном.