Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 398

І сьогодні він сидить і гріється. В печі догоряють якісь опилки, лати з сусідського паркана і скалки з якоїсь розбитої коновки – худа страва для ненаситної залізної почвари, що, розпечена внизу, нагорі ледве тепла і грозить швидко вистигнути та лишити його над раном на поталу тріскучому морозові. Пізно вже, на міській ратуші вибила десята. Та проте на вулицях іще рух і гамір. Сьогодні святий Сильвестер, кінець року, а міська людність, особливо середній стан, обходить сей день празнично. Не так день, як вечір. Стрічають Новий рік. У кого сім’я, той в крузі сім’ї; дехто у знайомих. А в кого сім’ї нема, той шукає кавалерського товариства і стрічає Новий рік у пиварні, в кав’ярні або в інших веселих місцях. А що в урядничім світі таких бурлак багато, а не один, і жонатий волить забавитися в кавалерській компанії, ніж при домашніх ларах і пенатах, то й не диво, що по міських вулицях сеї ночі людно і шумно, тут і там проходять купки панів у футрах та теплих загортках, голосно розмовляючи, ще голосніше регочучись, деколи навіть затягаючи пісень, що по кількох нотах уриваються, та скриплячи чобітьми по твердім замороженім снігу, що за дня встиг покрити землю досить грубою пуховою периною.

Баран тулиться як може найближче до печі і ловить вухом ті уривані гуки, які доходять із вулиці в його комірку. Ті хвилі далекого, чужого і майже незрозумілого йому життя не цікавлять його. Він відмахується від них, мов від налазливих мух, зайнятий своїми власними турботами.

– О ні, мене не здуриш! – говорить він з дивним усміхом маніака, обертаючись не то до печі, не то до якогось незримого розмовника. – Ні, я вже що бачу, то бачу. Хоч ти притаївся, удаєш дуже зайнятого, чинишся счвятим та Божим, але я бачу все, бачу і розумію. Кожде твоє слово розумію. Ти думаєш, що я не знаю, про що ти розмовляєш із тими хлопами, з тими попами і жидами, замкнувшися там, у своїм покою! О, паничу, замикайся хоч на сто колодок, – мене не здуриш. Навпаки, небоже, навпаки! Се якраз свідчить против тебе. Се ти сам себе зраджуєш. Я чую, час твого панування надходить, і ти готуєшся виступити. Смійся, смійся! А сам твій сміх зраджує тебе. Сам твій сміх говорить мені виразніше, ніж би могло сказати сто язиків.

Він озирнувся, замовк і пильно прислухувався до веселих викриків, п’яних пісень і голосних кроків там, на вулиці. Його чоло зморщилося, на ньому нависла хмара.

– У-га! Скрип-скрип! Скрип-скрип! – передразнював він якось злобно і гірко. – І ночі їм нема. Чи завтра весілля, чи страшний суд, вони байдуже собі. П’ють, регочуться, співають. У канцеляріях сидять, судяться, гроші зичать, балі справляють. Мов і ніде нічого. Мов і не догадуються, що конець надходить, що за день, за два всьо переміниться. Всьо, всьо! Сонце зійде з заходу, води потечуть догори, порядок світу захитається. А він на огнянім возі виїде на високу гору… А його голос залунає, мов грім. А його слуги розбіжаться на всі кінці світу приводити всіх до присяги. Всіх до присяги йому, ворогові, антихристові. А перед присягою кождий мусить зламати хрест, потоптати причастя, виречися Бога… А по присязі кождому випалять на чолі знак антихристів. А хто не захоче присягти, того на муки… на катування… на смерть…