Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 397

– Ну, хто хоче в горох, той уже знайде стежку, – буркнув граф.

Президент закусив губи і замовк.

– Коханий президенте, – задобрював його маршалок, бачачи, що графова увага болючо діткнула його, – прошу не переривати собі. Ми цікаві знати, який можливий вихід із сеї справи. Я не сумніваюся, що наш любий граф зробить усе, що зможе, щоб задовольнити вимоги права.

– Вихід тут дуже простий, – мовив успокоєний президент. – Панове, знаєте старий правний аксіом: «Wo kein Kläger, da kein Richter». Хоча в сьому випадку скаргу веде прокураторія, але я не сумніваюся і готов зі свого боку зробити все, що зможу, в тім напрямі, щоб вона відступила від оскарження, коли тілько первісний покривджений зажадає того.

– Грицько Галабурда! – скрикнув граф. – А що, чи не казав я, що він тут головна особа.

– Беру на себе Грицька Галабурду, – мовив маршалок, – і надіюся ще завтра доставити його з такою заявою до прокураторії.

Граф Кшивотульський витріщив очі.

– Добре би було, – мовив далі президент, – якби із громади покривдженого явилася депутація у прокуратора і в мене і зложила свідоцтво…

– І се беру на себе! – поспішно мовив маршалок.

– Ну, а нам нічого більше й не треба. Але якусь опору, якесь покриття мусимо мати.

– Коли лиш сього вам треба! Се ж при тій популярності, яку має наш коханий граф, найлегша річ у світі. Що, любий графе, не маєш нічого против того, щоб я взяв сю справу в свої руки?

Граф мовчки подав руку йому, а потім президентові. Всі три панове поєднались. Се поєднання запечатало справу реформи повітових кас і справу Гриця Галабурди. Хлопських 80 000 ринських мали без опозиції піти на латання дір у кишенях пана маршалка, Гриць Галабурда мав замість покарання свого кривдника задовольнитися кільканадцятьма ринськими «басарунку», а в повіті мала відтепер панувати примірна єдність між «найблагороднішими і найповажнішими людьми», репрезентантами блискучої традиції і цивілізації.

XLIV

Баран сидів у своїй комірці і грівся. Комірка, перероблена з колишньої дривітні на помешкання сторожа, була маленька, збита з дощок і обліплена глиною, з одним віконцем на подвір’я. Невеличка залізна піч давала більше диму і чаду, ніж тепла, а надворі був здоровий мороз. Віконце було ціле покрите ледом і інеєм, що не хотів таяти навіть тоді, коли в печі горів огонь і вона внизу була майже червона. Баран мерз по ночах, спав накритий усіма лахами, які тільки були у нього в хаті, і нагрівався тільки надворі при роботі. В його хатчині, бачилось, мороз звив собі тривке гніздо, кидався йому на шию при самім вході і, чим далі в ніч, тим тісніше тулився до нього, проймав його до кості. Навіть поблизу розпаленої печі сей упертий мороз відчіплявся від нього лише з одного боку, не перестаючи грозити другому. Ніколи ще зима так не докучала Баранові. Він крав дрова, тріски а навіть стару дерев’яну посуду від усіх партій, весь день тільки за тим і нипав, щоб роздобути дрівець, і топив у своїй ненаситній печі, топив до пізньої ночі і грівся, проганяв упертий холод, що своїм дотиком будив у його тілі непереможну дрож.