Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 374
Iван Якович Франко
– Чого вам треба? – запитав його Євгеній.
– Я би хотів просити… Я би мав пану щось сказати…
– Говоріть.
– Але я би хотів у чотири очі.
– Говоріть і в шість. Я з вами ніяких секретів не маю.
– То пан адукат? І пан хочуть боронити отсего-о?
– Так.
– А пан знають, що то за чоловік?
– Знаю.
– Та-а-ак? – протягнув жид. – Ну-ну!
І він відвернувся, силкуючися надати свойому лицю згірдний і байдужний вигляд. Євгеній знав сей жидівський маневр. Він знав, що жид не має нічого особливого сказати йому, але рад би своїм секретним говоренням з адвокатом наполохати селянина, посіяти в його душі недовір’я до адвоката, а се в усякім разі можна буде потім використати. Сього власне не хотілось Євгенію, і для того він ніколи не піддавався на такі маневри.
Та ось, нарешті, викликано справу Лейби Хамайдеса против Ілька Марусяка. Євгеній, а за ним обі сторони ввійшли до зали. В ній було вже душно, чути було запах цибулі, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидів на своїм кріслі блідий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидів також задуманий; у нього була молода і гарна жінка, яку він дуже любив, але не менше підозрівав, що ошукує його з капітаном від уланів. Була власне одинадцята – пора, коли його Міля одягається і коли – говорено йому – капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут і не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. І ще той дідьчий адвокат! Якби не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на півгодини; а так Страхоцький уперся конче перевести ще сю розправу і позбутися Євгенія і аж тоді зробити перерву. А тоді для нього бігання додому може бути зовсім безпредметове. Тільки один практикант держався бадьоро і свобідно і був, бачилось, душею сеї зали. Він випитав обі сторони quo ad generalia і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взявся за перо, щоб протоколювати розправу.
– Ну, ти, Ілько – як там тебе? – Марусяк, признаєш себе винним? – запитав суддя.
– Ні, – відповів Ілько.
– Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.
– Та бив.
– А знаєш, що бити не вільно?
– Та знаю.
– І як же ти смів його бити?
– Бо мусив.
– Як то мусив?
– Бо він би був мене набив.
– Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
– Бо кинувся на мене з колом.
– То най би був бив, а ти б його був заскаржив.
– Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.
– Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?
– Неправда, прошу високого трибуналу, – мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. – Відки він знає, що я хотів?
– А видиш! – мовив Страхоцький до Ілька. – Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? – обернувся він знов до Лейби.
– Він перший ударив мене.
– А ви його вдарили?
– Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.
– Брешеш, жиде! – крикнув Ілько.
– Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.
– Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, – буркнув Ілько.