Читать «Перлини української класики» онлайн - страница 372
Iван Якович Франко
XXXIV
Євгеній знав Страхоцького ще з часів, як сей був «неперемінним вотантом», але, знаючи, що у пана судді пам’ять коротка, представився йому і заявив, що заступає справу Ілька Марусяка.
– А, пан меценас, пан меценас, – засуєтився суддя. – Прошу, прошу! Ось ваше місце. Аякже, аякже, Ілька Марусяка. Будемо його судити нині. Добре, добре!
Євгеній представився заступникові прокуратора і зайняв своє місце. Суддя тим часом приступив до вікна і почав своїм звичаєм писати пальцем по спітнілій шибі. Та ось увійшов практикант, що поводився тут зовсім як господар дому. Він уклонився Євгенію, наблизився до нього і спитав:
– Пан меценас заступають Ілька Марусяка?
– Так.
– Будемо старатися, щоб якнайшвидше прийшов на чергу. Прошу пана совітника!
Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою каліграфію і подріботів на своє місце.
– Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! – пищав він, сідаючи.
– Возний, закличте – хто там перший? Ага, Митро Бабій і Олекса Чапля, – мовив практикант.
Возний отворив двері зали і крикнув до сіней:
– Митро Бабій і Олекса Чапля!
В сінях залопотіли важкі чоботи, і по хвилі ввійшли два селяни в латаних кожухах, поклонилися низько і станули при дверях. При їх виді лице судді Страхоцького з добродушно-заляканого зробилося якимсь тупо-жорстоким.
– Ближче сюди! – запищав він.
Селяни зробили два кроки і знов зупинилися.
– Ближче сюди! – знов запищав суддя і почервонів на лиці. Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі і, попихаючи, поставив перед судейським столом.
– Чого вам треба? – запищав до них Страхоцький.
Селяни поклонилися.
– Та проше ласки найяснішого трибуналу, нічого!
– Як то нічого? Адже маєте нині термін!
– Так, так.
– За образу честі, – докинув практикант.
– Ага, за образу честі, – мовив суддя.
– Та то проше найяснішого трибуналу – яка то образа була? Він мене назвав злодієм, я його назвав злодієм, – ну, то вирівнялося. Він мені, вибачайте, матір спаплюжив, я йому спаплюжив матір, ну, то жадній кривди нема!
– А за що ж ти його заскаржив?
– Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялістом, а я того не міг стерпіти.
– То така тяжка образа?
– А так. Скавзував мене на ціле село.
– А що ж тото значить?
– Та то ніби, що я десь церков обікрав.
– Та не брешіть-бо, куме! – перервав йому другий селянин. – То лиш вам так наговорили! То зовсім так не значить.
– А що ж то значить? – запитав суддя.
– Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть.
Прокуратор, Євгеній і практикант засміялися. Суддя Страхоцький дуже не любив сміху. Йому все здавалося, що то з нього сміються, тож, зирнувши гнівно по присутніх, піднесеним голосом запищав до селян:
– І ви, драби, задля такої дурниці смієте трудити суд?
– Та ми вже перепросилися, прошу пана судії.
– Перепросилися? Коли?
– А от тепер, у сінях.
– Тепер? А не могли ви перепроситися вчора і не тратити дня на термін? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати пам’ятку. Посидите оба по добі в арешті, щоб знали на другий раз, як докучати судові.