Читать «Множення в умі, або Плинність часу» онлайн - страница 12

Василь.

Недосконалість світу заїбала І завела в ці нетрі нас з дружком: Ми не бажали більше брати участь У змаганні всіх тих недоносків, Що цілий день тільки і думають про те, Яким би робом їм залізти в телевізор, В маленьку цю коробочку Із сурлом чорнопиким, Що продукує цінності духовні, А сам, падлюка, зроблен із пластмаси, Яка до світу матер'яльного належить. З цим парадоксом заїбався я — Не хочу більше я дивитись на блядєй, На тлі яких опецькуватий недоумок Викручує фігури рітуальні Своєю сракою колгоспною, в перерві Між засіданням в парламенті. Там про духовність трохи попиздів — І знов біжить співати в тєлєвізор. І шо за жизнь в людей, чому не міг Він всидіти на місці, у колгоспі? Він був би там завклубом, і дівчатам Співав би він про кропиву їбучу, Що нею був колись відпизджений в дитинстві, І з того часу він забуть її не може, Бо срака ще йому болить і досі… Але хіба один він засмердів Повітря наше чисте і прозоре? Ось подивись на тьолку дурнувату, Що з пацаном на шкірянім дівані Пиздять про хуйзна-шо. Вона йому: «Ги-ги», а він їй: «Ги-и». Так півтори години Вони спілкуються. Я йобаний цей ящик Затяг в мішку на гору, звідки видно Лани широкополі, забудовані потворними Будинками для бідних… Там я посцяв і трохи покурив, А потім пизданув його безжально носаком Американського важкого черевика (Так раньше в «Крокодилі» малювали Жахливих упизднів, що пиздять Дядю Тома). I ящик поскакав, як молодий гепард, Аж раптом на шляху його з'явилась Пружна і біла храмова стіна. І вперше тут його зауважав я: Він не звернув, він впертим чорним лобом Хуйнув об ту стіну, і розлетілись Із охуєнним вибухом мозги його японські. Я ніби чув його останній подих І крик: «Банзай тено!», між тим біля стіни Вже дітвора цинічно бавилась його кишками: Що ж – він жив хуйово, Помер – я к герой. Нам звична жизнь, як старий геморой, А смерть незвична нам, і це – буття закони, Бо всяка жизнь – слабенькі виєбони, У порівнянні з смертю кожен з нас Всього лиш мєлкій ітруслівий підарас. Але і тут, в місцях цих пасторальних Нам спокою нема, я чув, шо репортери Шось про нас пронюхали, то, мабуть, Цей недоносок напиздів, що хвастається Всім, який він є успішний, А ми його з Петром їбали вдвох — Він тільки верещав, І нам з Петром на пам'ять Подарував по кепочці.