Читать «Морські пригоди «Зоряного мандрівника»» онлайн - страница 77

– Це той самий ніж і є, – сказала дівчина. – Його перенесли сюди, і він буде вічно зберігатися тут у славі та пошані, доки буде світ і сонце.

Едмунд, котрий уже декілька хвилин від неспокою совався на стільці, сказав:

– Сподіваюсь, ви не вважатимете це за нечемність та грубощі з мого боку… Я взагалі-то не страхополох. Ну, принаймні скуштувати цих наїдків не побоявся б. Та тільки тут ось яка справа: у наших мандрах нам довелося зіткнутися з багатьма дивами. І ми збагнули, що часто речі бувають не такими, якими вони спочатку нам здаються. Коли я дивлюся на вас, то мимоволі вірю вашим словам, але й чаклункам спершу довіряють так само. Як же ми дізнаємося, що ви нам друг?

– А ви не можете цього дізнатися, – відповідала дівчина. – Ви можете лиш вірити або ні.

Після нетривалої мовчанки пролунав голос Рипічипа:

– Сір, – звернувся він до Каспіана, – якщо буде ласка вашої величності наповнити мою чашу вином із цього келиха (бо сам він для мене завеликий), я з радістю вип’ю за здоров’я пані!

Каспіан так і вчинив, і миш, стоячи на столі й тримаючи золоту чашу обома лапками, урочисто проголосив:

– За вас, ясновельможна пані!

Вихиливши чашу до дна, він відщипнув шматочок фазана, і невдовзі всі наслідували його приклад. За ніч усі добряче зголодніли, і якщо те, що було на столі, не зовсім пасувало для раннього сніданку, то сповна могло зійти за спізнілу вечерю.

– А чому цей стіл називається столом Аслана? – Люсі поставила запитання, що давно крутилося у неї на кінчику язика.

– А тому, що він накритий тут за його велінням, – відповіла дівчина. – Для тих, кому вдається доплисти у таку далечину. Багато хто називає цю землю краєм світу, і вони кажуть правду: можна запливти ще далі, та край світу починається вже тут.

– Але хіба продукти не псуються? – поцікавився практичний Юстас.

– Їх щодня з’їдають, а на їхньому місці з’являються нові, – пояснила дівчина. – Та ви самі це ще побачите.

– Але як нам бути із сплячими лордами? – запитав Каспіан. – У тій країні, де живуть мої друзі, – він кивнув на Юстаса та Певенсі, – розповідають казку про принца, який увійшов до замку, де всі спали зачарованим сном. І, щоб їх розчарувати, йому необхідно було поцілувати принцесу.

– Тут усе навпаки, – сказала дівчина. – Не можна цілувати принцесу, допоки не знято чари.

– Тоді, – промовив Каспіан, – в ім’я Аслана, навчіть мене, як це зробити!

– Цього вас навчить мій батько, – відповіла дівчина.

– Ваш батько? – здивувалися всі. – Хто ж він і де є?

– Погляньте ось туди, – сказала дівчина, обернувшись і вказуючи на двері на схилі пагорбка. Тепер уже розвиднилось, адже, допоки вони гомоніли, зорі поблякли і на їхньому місці в сірій східній частині неба з’явилися світлі смужки…

Розділ 14

Початок краю світу

Двері тихо відчинились, і з-за дверей з’явилася постать людини, такої ж високої та ставної, як дівчина, та, може, трохи повніша. У руках чоловіка не було вогню, та здавалося, що світло йде від нього самого. Коли він підійшов ближче, Люсі побачила, що перед ними старий. Його сива борода спускалася до землі, таке ж сиве волосся сягало голих п’ят, а одяг його був витканий із м’якої сірої вовни. Його вигляд – величний та суворий – змусив мандрівників мимоволі піднятися, як піднялися вони перед дівчиною. Старий, не прохопившись жодним словом, підійшов до стола й зупинився з іншого його боку напроти дочки. Потім вони обоє випростали руки на схід і заспівали.