Читать «Морські пригоди «Зоряного мандрівника»» онлайн - страница 76

Перед ними, за колонами, проступав невеликий пагорок. І ось просто-таки посеред його схилу відчинилися двері, і в дверному прорізі з’явилося світло; звідти хтось вийшов, і двері відразу зачинилися. Невідомий, видно, ніс у руках якийсь світильник, та вони не розбирали нічого, окрім самого цього вогника. Силует повільно наближався – і нарешті зупинився коло самого стола, якраз навпроти них.

Тепер вони розгледіли: це була висока дівчина в довгому світло-голубому вбранні. Золотаве волосся спадало їй на плечі. І, заледве побачивши її, вони збагнули, що таке справжня врода.

У руці вона тримала високу свічку в срібному шандалі, яку, підійшовши, поставила на стіл. Швидше за все, легкий бриз, що ввечері подував з моря, тепер зовсім вщух, бо полум’я свічки піднімалося догори так рівно, наче вона горіла в кімнаті з зачиненими вікнами й запнутими фіранками. Світло її відбивалося, виграючи, на золотих келихах та срібних тацях. Тут Люсі помітила на столі річ, на яку раніше не звертала уваги. Це був гостро заточений крем’яний ніж, від якого віяло прадавніми жорстокими віками.

Досі ніхто не вимовив ані слова, та ось Рипічип, а за ним Каспіан і всі решта встали, відчувши, що перед ними не проста дівчина, а благородна пані.

– О подорожні, що прибули здалеку до стола Аслана! – звернулася дівчина до них. – Чому ви нічого не п’єте і не їсте?

– Прекрасна пані, – відповів за всіх Каспіан, – ми боялися приторкатися до цих страв. Ми гадали, що це через них наші друзі поснули чарівничим сном.

– Вони їх навіть не скуштували, – сказала дівчина.

– Але ж що з ними сталося? – занепокоєно вигукнула Люсі.

– Сім років тому, – відповіла дівчина, – вони прибули сюди кораблем, вітрило якого було подране на клапті, а борти прогнили наскрізь. З ними були матроси. І один із ватажків, побачивши цей стіл, промовив: «Ми стомилися веслувати й латати вітрило. Краще сядьмо за стіл і зостаньмося тут на віки вічні». Але другий на це сказав: «Ні, краще повернути на захід, до Нарнії. Ймовірно, Міраз уже помер!» А третій, на вигляд найбільш владний і найсуворіший з усіх, обурено гукнув: «Ні й іще раз ні! Не личить нам, заморцям, шукати спочину та супокою! Стихія наша – пригоди й небезпека. Наші дні близяться до схилу. Тож проведімо останок життя в пошуках невідомих земель за східним горизонтом!»

Вони засперечалися, і той третій у гніві схопився за крем’яний ніж. Та даремно він до нього доторкався! Бо тієї ж митті всі троє заснули глибоким сном. І не прокинуться доти, доки з них не спаде закляття.

– Що це за крем’яний ніж такий? – запитав Юстас.

– Невже ніхто з вас не чув про нього? – відповіла запитанням дівчина.

– По-моєму, – сказала Люсі, – я колись бачила дещо подібне. Здається, таким ножем Біла Відьма вбила Аслана за кам’яним столом.