Читать «Остання битва» онлайн - страница 82

– Усе вище і все далі! – заревів єдиноріг, але підганяти когось не було потреби.

Вони рвонули вперед із підніжжя пагорба і, немов пінява морська вода, що її принесла хвиля, розбивається об скелястий берег, полинули вгору. І хоч схил той був майже так само крутим, як і якийсь дах, а трава була так само гладкою, мов на газоні для гри в гольф, ніхто жодного разу не послизнувся. Тільки на верхівці вони дещо сповільнили біг, бо опинилися перед високою золотою брамою. Якийсь час вони стояли перед нею, бо жоден не наважувався підійти й перевірити, чи відчиниться вона, чи ні. Усіх картали ті самі сумніви, що не давали їм спокою тоді, коли на очі їм трапились фрукти: «А чи можемо ми? Чи це правильно? Чи нам воно судилося?»

Але доки вони так стояли, звідкілясь із обнесеного стіною саду залунали звуки рога, голосні та мелодійні, і брама привітно розчинилася.

Тіріан завмер, затамувавши подих, бо навіть й уявити собі не міг, хто може вийти з тих воріт. Але йому й на думку не спало, що то буде такий-собі маленький, ошатний, ясноокий розумний миш, із червоний пером, устромленим у діадему в нього на голові. Поклавши ліву лапку на рукоять довгого меча, він вишукано вклонився та тоненько пропищав:

– Вітаю вас від імені Лева. Ходімо, усе вище і все далі!

На превеликий подив Тіріана, король Пітер, король Едмунд та королева Люсі несподівано кинулися вперед та впали на коліна перед мишем, вітаючи його та вигукуючи в один голос: «Рипічип!» Від великого здивування Тіріан навіть задихав частіше, бо втямив, що дивиться на одного з великих героїв Нарнії, миша Рипічипа, що покрив себе славою під час битви на Беруні, а потім разом із королем Каспіаном Мореплавцем здійснив подорож до краю світу. Але багато роздумувати над цим йому не довелося, бо дві дужі руки стисли його в міцних обіймах, а такий знайомий голос промовив:

– Овва, хлопче! А ти поміцнішав та повищав з того часу, як я тебе бачив востаннє!

То був його батько, славний король Ерліан. Але він був не таким, яким Тіріан бачив його в останній раз, коли його принесли, сполотнілого від поранень, яких він зазнав під час сутички із велетнями. Не був він і таким, яким Тіріан пам’ятав його в останні його роки, – сивоголовим воїном у старості. Ні, батько його був молодим і веселим, таким, яким він був багато років тому, коли грався із Тіріаном, тоді ще зовсім малим, у садку на подвір’ї Кейр-Паравелю теплими літніми вечорами, перед тим як відправити дитя спочивати. Тіріану навіть пригадався запах хліба з молоком, які йому зазвичай давали на вечерю перед сном.

«Залишу-но я їх ненадовго – нехай наговоряться, а потім й собі підійду привітаю короля Ерліана. Чимало соковитих яблук здобув я від нього, коли гарцював малечею із Тіріаном». Але за мить увагу його відволік кінь, що саме виходив з воріт: крилатий кінь такий могутній та шляхетний, що навіть єдиноріг почувся маленьким лошам в його присутності. Кінь той затримався поглядом на лорді Діґорі із леді Поллі, а за мить радісно заіржав: «Е-ге-гей! Друзі!» – і обидва кинулися йому назустріч, вигукуючи: «Фледж! Старий добрий Фледж!» та вкриваючи його цілунками.