Читать «Остання битва» онлайн - страница 81

Попереду розкинулася велика долина, а вкриті снігом гори, що тепер здавалися значно ближчими, різко виокремлювалися на тлі синього неба.

– Усе вище і все далі! – гукнув Діамант, і вони знов припустили бігти.

Вони вже перебували за межами Нарнії, на диких Західних землях, про які ані Тіріан, ані Пітер, ані навіть орел до цього й гадки не мали. Але лорд Діґорі та леді Поллі пам’ятали цю місцевість. «А пригадуєш? А пригадуєш?» – час від часу кидали вони одне одному – їхні голоси звучали рівно, немов і не бігли вони так швидко, що їх не нагнала б і випущена вправним стрільцем стріла.

– Скажіть-но, лорде, – звернувся Тіріан до Діґорі, – чи правду кажуть люди, що ви двоє здійснили подорож сюди у самий день створення нашого світу?

– Так, – кивнув Діґорі. – І ввижається мені, ніби то було тільки вчора.

– І те правда, що подорожували ви на летючому коні? – розпитував далі Тіріан.

– Звичайно, – усміхнувся Діґорі. Але собаки навколо гавкали: «Швидше, швидше!», і чоловіки змовкли.

Так вони й мчали, усе швидше й швидше, доки не здалося, нібито вони не біжать, а летять, і навіть орел, що ширяв у височині, вже не зміг би їх перегнати, хоч би й волів. Вони проминали одну звивисту долину, а за нею ще одну, й іще, й іще, мов стріли підіймаючись крутими схилами пагорбів і швидше за вітер спускаючись з іншого боку. Інколи їм доводилося бігти уздовж річки, іноді – долати її вплав; подекуди їм зустрічалися гірські озера, які вони минали зі швидкістю невеличких моторних човнів, доки зрештою на дальньому краї довгого озера, синього, мов бірюза, вони не побачили гладкий зелений пагорб зі схилами крутими, мов боки піраміди, та з високою зеленою стіною, що оперізувала вершину. Але з-поза стіни визирали гілки дерев зі срібним листям та золотими плодами.