Читать «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде...» онлайн - страница 123

Площа ревнула:

– Героям слава! Слава! Слава!

На ґанок вискочило двійко розпашілих від збудження молодят. Хлопець узяв мегафон, голосно вдихнув у нього, щоб перевірити чи працює.

– Ми з Мар’яною – вчителі з Бережані. З тієї, де кілька місяців тому судив курокрадів, п’яничок, аліментників лжесуддя Лаврентьєв. Наша Бережань покрила себе ганьбою. Ми пропонуємо організуватися в кількатисячну групу і йти до слідчого ізолятора, куди запроторили наш український Символ – Яну Тищенко! Ми мусимо підтримати її. Вона почує нас. Ідемо по Житомирській!

Богдан сильно стиснув Касину долоньку і потягнув її за собою на середину Житомирської вулиці, яку вже перекрили страйкарі з прапорами та саморобними гаслами, що виринали з темряви під світлом ліхтарів:

Україні – волю!

Яна – український президент!

Не біймося. Нехай бояться вони. Це – наша Батьківщина!

Із золотого уні…трону – на нари!.

Кася не зрозуміла, про що йдеться. Та Богдан через хвилину вирахував «уні…трон». Пояснив їй.

Вони йшли поруч, в одному ряду з Мар’яном і Мар’яною. Хтось дав до рук Богдана щиток з неструганою ручкою, на якому карикатурний Хазар лише в трусах стояв перед президентом Росії, біля ніг якого валявся щойно скинутий одяг…

Мар’ян просив усіх рухатися без галасу, щоб не будити киян, колона жила своїм життям: десь затягували «Хлопці, підемо! Боротися будемо, за Україну, за волю і права». Десь там, аж ген, у похідному хвості, трубач витягував стрілецьку «Червону калину». А ось недалечко, за їхніми спинами, дівочий голосочок зривався, дістаючи «Вкраїнський повстанче, в бою не відступай!»

Жінко-птаха Гамаюн сиділа на хресті центрального куполу собору Святої Софії. Щойно вона повернулася з минулого. Долітала аж до сімнадцятого століття. Далі побоялася, що не встигне повернутися назад, до Початку. А в сімнадцятому побувала. Бачила, як Богдан на білому коні в’їздить до Києва, як набожно зустрічають його кияни. Всі сподіваються, що зараз він проголосить незалежну, християнську державу, означить її кордони, розішле послів у всі європейські держави… І Україна вже ніколи не буде колонією…

А він влаштовує великі гуляння козацтва…

Тому Гамаюн повернулася назад, у двадцять перше століття.

Відпочила на хресті.

Політала над головами величезної кількості люду, що з усіх сторін Києва рухався до центру.

Знову повернулася до Софії. Залетіла у дзвіницю. Стала повільно, щосили впираючись лапками і допомагаючи собі крилами, розгойдувати било великого дзвону.

Ще трішки і зазвучить… Ще трішечки…

Далекобійник Олекс ніяк не знаходив місця ближче до центру, де можна запаркувати і залишити фуру «Volvo» з причепом. Всюди або заборонні знаки, або проїжджі частини доріг і навіть хідників забиті приватними автами. Шляк би ‘го трафив! А треба ж десь притулитися. І піти пішки, знайти штаб, хай скажуть, що саме треба перекрити. Головне – не засвітитися передчасно.

Олекс нарешті, таки підкрався до Центрального стадіону, з боку Бессарабських воріт та вулиці Експланадної. Довго маневруючи, припаркував свою довжелезну гарбу.