Читать «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде...» онлайн - страница 113

До ночі вони встигнуть дістатися до Києва, по черзі налягаючи на педалі. Добре, що тепло-теплющо.

Директор місцевого музею Тараса Шевченка Кость Шевченко сидів у голови Бережанської міськради і домагався погашення зарплати трьом працівникам музею за останніх три місяці. Війт норовився, посилався на світову кризу, на політичні баталії в країні, на випадковий недорід гречки, але обіцяв, як тільки все налагодиться – тут же бюджетники отримають те, що їм належить і навіть те, що – ні.

Кость пообіцяв війтові, що жоден з трьох його працівників музею не поїде на страйк чи там мітинг (мовляв, жанр протесту вони не визначили і це їхній прокол!). Не поїдуть, доки їм не виплатять заробітної плати, а навіть якщо не виплатять, вони готові трішки почекати, бо кури несуться, кролі гризуть конюшину, качки деребанять ряску…

Начальника Бережанської виправної колонії підполковника Золотокрильцева звільнили з посади без попередження. Списали в запас. І того ж дня під вечір привезли і представили співробітникам молодого майора із Слов’янська на Донеччині. Золотокрильцев впав у нерви, втратив контроль над собою і не передавав ні печатку, ні справи прибульцеві.

Він зозла так накирячився у плавучому ресторанчику на Трубежі «Бережанська січ» зі своїм заступником, якого звільнили також, що розповів присутнім обставини, причину і мету переведення судді Лаврентьєва до Києва.

Наступного дня його викликав до себе лейтенант СБУ Ярко Ступак. Золотокрильцев після вчорашнього армагеддону ще не до кінця усвідомивши, що сталося, нахамулив: зашмарканий лейтенантик викликає до себе підполковника! Ярко чемненько (вони були знайомі, і лейтенант завжди знав своє місце «в строю») пояснив, що викликає підполковника вже у відставці в службовій справі. Дуже важливій для самого підполковника.

– Пане підполковнику… у… відставці! Вчора у ресторації «Бережанська січ» о 22.20 (приблизно) ви наговорювали на суддю Лаврентьєва. Нібито він мав загриміти до в’язниці, але йому доручили запроторити туди Яну Тищенко. Я вас поважаю, пане підполковнику… Але служба. Служба. Покликав вас, аби повідомити по-дружньому, що я змушений повідомити своє начальство про цей інцидент. Змушений… Чуло багато людей. Вся Бережань уже знає про це. Хтось донесе. А де буду я, пане підполковнику… у відставці? Бачите: я вас чесно поставив до відома перед тим, як написати рапорт… А ви думайте…

Лейтенант простежив за строкатим метеликом, що сів на лівий погон Золотокрильцева і замовк. Розмову закінчено.

Ліза – помічниця судді Лаврентьєва, тричі приїздила до Бережані після арешту. Приїздила пізно вночі, по-злодійському, щоб нікому не потрапити на очі. Забирала свій одяг, документи, вимикала газ та електрику. Її бачив тільки пес Месник, але він облесно вимахував хвостярою, даючи зрозуміти, що ніхто інший про це не знатиме, а він, Месник, нікому не гавкне.

Вона жила у таємній квартирі в Києві, на Троєщині, куди її поселив Ростик. До початку процесу він шість разів приїздив до неї, нашвидку трахав, і з підскоком одягаючи штани та футболку, біг до своєї Михайлини. Але з початком суду він навіть не телефонував, лиш двічі присилав посильного з конвертом грошей. Невеликих (порівняно з тими, які вони заробляли в Бережані на в’язнях), навіть мізерних: на хліб, молоко, варену ковбасу, каву, жіночі прокладки. Та, найголовніше, знала, що Ростик не бреше – її не садитимуть. Ії персона нікого не цікавить.