Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 9

Я помітив, як перемінилася на обличчі моя Любка, коли зачула мову старої про білоголового хлопчика, – а може, то був той самий, який називав її колись княгинею, а може, він ще й донині не виріс і ходить там десь понад Гуком у Косові й ловить мересниці; а міг же сам мольфар Ілько стати її князем, якби покликав замість зарічанської п’ятнадцятилітки зайшлу панночку з русявим волоссям й зеленими очима, й чи могла б вона йому супротивитися – чей ніхто не в силі виминути свою долю… «А мольфарської ворожби він вас не навчив?» – спитав я. «Ніхто того навчитися не може – мольфарем треба вродитися. Але ж різні чари суть: я запанувала над зміями, гадєркою стала… Та вже мене те гаддя не слухає: до одної ґаздині внадилася змія й молоко в корови висмоктує до краплі, інша в лісі дитину вкусила, й померло те дитя; а найстарша над зміями – та, що з короною, геть послуху вже не має, при пологах немовлят краде й бісенят підкидає: хіба не виділи-сьте таких чорних хлопів, а жінок аж синіх – кажуть, що то від горівки така машкара прилипає до їхніх лиць, але так не є: то справдешні арідники й бісиці ходять по світу в людській подобі й ганьбу та встид людям приносять… А як я вміла те гаддя колись прикоськувати! Як свисну, то й поповзуть вони туди, куди їх пошлю, кому діаманти з нор повиносять, якщо то праведник, а лихого закусають до смерті… Але ви, як мете сходити в долину, нічого не бійтеся, ви, як мені видно, ґречні люди, то йдіть собі з Богом».