Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 10

Й не випитувала у нас стара, що діється на білому світі, – замовкла. А ми стояли, мов укопані, бо раптом здиміла гадєрка і в кімнаті зсутеніло, ніби враз вечір запав, і я подумав: а може, ця відьма то і є та сама молодиця, яка колись на Кливі хотіла нас з Дмитром зчарувати, – все ж бо може відбутися у відьомському світі. Та й куди поділася гадєрка, нема її, тільки порожня лавиця і темно в хаті…

І раптом нас винесло з курної кліті – ніби вітрами здуло на доли, ми отямилися знову над рікою й далі вдивлялися в закляту гору з похилою хижею на чолопку, й здалося нам, що з цього місця ми й не зрушувалися – криворівенські чари самі до нас навідалися…

* * *

Про цього чоловіка в довгополому чорному сардаку, схожому на кирею, і в ширококрисому купецькому капелюсі, про дивака, який щодня спускався крутою стежкою з Ігреця, виринаючи з хащів, немов привид, і, перейшовши тихим кроком через місток над Черемошем, прямував серединою села до трибанної церкви, яка причакнула у підніжжі Кливи, біля паперті зупинявся й застигав, мов незворушний монумент із зведеними до неба руками, – говорили про нього в Криворівні, що він неосудний, і тому ніхто ніколи не навідувався до його домівки, захованої в гірській розколині; ходив він босоніж як літом, так і зимою, й називали його люди Німим або Покутником, а за чиї гріхи чи за чию долю взяв на себе покуту, ніхто не знав та й не намагався розгадувати тієї таємниці; а я, дивлячись на нього, як він стоїть під Кливою з піднятими руками, догадувався, що нещасний або надмірно щасливий дивак занімів від довколишньої краси Карпат…

Дивний чоловік стояв занімілий, бо де ще таке диво побачиш: гори обабіч ріки так тісно збіглися одні до одних – коли шаленіє вітер, то здається, що смереки сплітаються верховіттям, й стає тоді сутіношно, а у хвилини затишшя гілля роздіймаються й сонячне світло вливається в ущелину, щоб її зігріти; я стою зачарований, дивлюся на вишиті ялинками геометричні узори на стінах борів – вони ж такі самі, як на космацьких сорочках або на яворівських ліжниках, і лише де-не-де з-поміж тих гострокутних орнаментів вихоплюються букети зеленої бучини, подібні до руж на брусторських жіночих вуставках; а царинки, немов збитошні діти, визирають із гущавин і сміються, а на хребті Кливи розпаношилася зелена лисинка, до якої припала хатина мольфара Ілька; і стоїть поруч з німим Покутником зачудований Гнат Хоткевич, який не може від подиву закрити рота, й Іван Франко мружить запалені від надміру зеленого сяйва очі, і ми з Любкою до сп’яніння напоєні міцним вином гірського повітря, йдемо на поклін до хати Василя Якіб’юка, яка свого часу була центром «Криворівенських Афін».

* * *

У хаті Якіб’юка я побував небезмай півстоліття тому, тоді Франкового музею фактично ще не існувало. Нині він розбудований, і експозиція в ньому наукова, а в той час одну кімнату, в якій мешкав колись Поет, займав онук Якіб’юка, він спав на лавиці, а Франкове ліжко, застелене веретою, стояло неторканим, й на стіні висів Франків портрет. Друга половина хати, світлиця, була відпущена під сільський клуб, де по неділях грали троїсті музи5ки, й молодь шаленіла в гуцульських танцях.