Читать «Сліди на піску» онлайн - страница 5

Дараба, вислизнувши із криворівенської пастки під Ігрецем, попливла собі до Кут, а ми з Дмитром, очунявши від страху перед небезпеками, які чигали на нас і в Жаб’ї, і під скалою, спітнілі й брудні після цілоденного переходу від космацького Ґрегота через Білу Кобилу до Ільців – присілка найбільшого в Європі села Жаб’є, поскидали із себе одежу і, як мати родила, увійшли в каламутну воду, випущену для сплаву дараб із кляуз Шибеного озера в Зеленій; ми талапалися, сміялися й скандували тут же складений віршик, бо ж обидва були віршомазами: «То не Львів, то не Львів, то ще краще без трусів, бо помиєш му5до!»; ми шаленіли на свободі й не бачили, як над нами нависла підступна карпатська хмарка-грозовиця… Злива вперіщила раптово, сипнуло градом, ми наспіх одяглися й поза будинком Якіб’юка – майбутнім музеєм Івана Франка – почали спинатися крутою стежкою вгору по Кливі, щоб за нею допасти до Брустор, а звідти до Космача…

Град лупцював по головах, довкруж запала темінь – а що в той час робила Любка, подумав я тепер, позираючи на неї, а напевно дивилася крізь вікно на шалені ігрища природи, мружила очі від блискавок і затуляла вуха від грому; ми з Дмитром, загубивши стежку, вперто спиналися на гору, бредучи рагашами в льодяній жорстві, ми падали від утоми, підводилися й розпачливо лізли вверх навкарачки, втративши надію на порятунок, – та враз у тій грозовій пітьмі наткнулися на стіну якоїсь хати, загримали у двері, й на порозі стала вродлива молодиця, вона впустила нас до сіней й співчутливо приказувала: «Сараки ви, мої леґіники, сараки!»

* * *

Ночували ми з Любкою в сільському готелику над Черемошем – такій самій рубленій хаті, як і ті, що тяглися вервицею над рікою, тільки й того що у двоповерховій: Любка спершу обійшла Ганнусине обійстя, пильно приглядаючись до нього, та зайти досередини не наважилася, й, мабуть через це тихий смуток затінив її обличчя, й навіть не смуток, а гейби образа на невблаганний час, який відігнав від неї ранню юність у найглибші закутини пам’яті, – і як виглядала вуйна Ганнуся, не могла згадати і не чула теж звучання її мови; а ґанок, змайстрований із полірованих смерекових дилин з різьбленими узорами й розетками, як і колись, виходив у садок і збігав до квітника по слизьких річкових валунах, викладених у східки; дилини почорніли, поборознилися крихкими ритвинами, немов старечими зморшками; з ґанку крізь вікно побачила Любка свою кімнату й те саме ліжко, на якому спала, тепер воно було заставлене горою вишиваних подушок й застелене замість ряднини волохатим ліжником; в кімнаті майнула чиясь постать, й Любка, засоромившись, що підглядає, прудко подалася за мною до готелю, була вона мовчазна, і так ми у невластивій для нас прохолоді перебули в готелю коротку літню ніч – кожний відчужений у свої згадки…